РОЗДІЛ 15 "Тільки вір у мене"

Самотність — пекуча,  нудна,  болюча — зависає  в  повітрі  й  вперто не  бажає  хоч  на мить звільнити  простір в  моїй квартирі, моїй  свідомості,  моїй  душі.  Годину  тому  я  розігнав з помешкання   увесь  персонал. Годину  тому  я  втратив   величезну частину себе. Годину  тому  я  розчарувався  в системі,  на  підтримання якої  сплачую величезні  податки.

У мене  забрали Сергія.  Нахабно звинуватили у  викрадені  дитини,   демонстративно  приїхали  і відібрали найдорожче.  Адвокати  сказали почекати. А  як  чекати, коли  хлопець, трішки  оговтавшись  після  втрати батьків,  знову  опиняється  у  вирі чужих забаганок. 

Заливаю  спогад  вогняною рідиною, яка  торкається стінок  горла,  однак  біль душі   не тамує.  Нелюди. Я  просив  всього  одну  добу на владання   паперової тяганини. Категоричне  «ні»  опецькуватої представниці  держави  виявилось  рівнозначним випущеній  кулі. Оте «ні» рвало мозок.

У двері  тихенько  дзвонять.  Спокійна  мелодія  швидко поширюється,  порушуючи мертву  тишу навкруги.   Хто?

— Аля! — відповідаю  внутрішньому я. Слід  відірватись від дивану,  перейти  вітальню і  ще її спровадити додому.

Тільки чому серце  привітно  радіє  гості?

— Так,  подякувати й  розпрощатись.

Але ж ні,  не відступить. Також прикипіла   до малого.

 Повільно прочиняю двері. Сам  же  спираюсь плечем  на стіну, не дозволяючи  Матросовій  пройти всередину. Дівчина  виглядає  збентеженою. З кольоровими кульками в  руці,  з дивним звіром  під пахвою… Широко відкриті  очі вловлюють мій стан, а   рівненький  носик  затягує повітря,  пропахле ледь чутним  запахом  алкоголю. На  вродливому  личку   малюється  гримаса  невдоволення, а чоло прорізує  глибока  зморшка.

— Не такого   дитячого свята я чекала, — обурено пищить. — Не міг втриматись від   чарки? І давно п’єш?  — кожне наступне питання  звучить гостріше  попереднього.  — Як Сергійкові  на  очі  покажешся?

Штовхнувши мене  плечем,  сміливо  заходить  в  передпокій. Всередині  закипає ураган. Що вона  знає  про мій  стан?  Хіба  може зрозуміти  мене справжнього, дивлячись виключно  на мій  статус  в  суспільстві  і фінансові  можливості?  Хіба   здатна  побачити мою  зранену  душу,  яку сьогодні поставили  перед фактом?

«Ви думаєте, що всіх  можна купити? — у  голові  гуде голос  противної тітки, яка  забирала   малого. — Навіщо вам чужа дитина? Ви нормальний  чоловік, тож знайдіть відповідну наречену  і  народжуйте своїх малюків.  Про  сироту  подбає держава».

Аля така ж…

Серце  волає  натиснути  на гальма,  не  звинувачувати    дівчину  у всіх проблемах,  але та  лють  безпідставно шукає жертву.

— Ти  сам дома? Де всі? — її питання  залишаються  без відповідей.

Алевтина, не знаючи, що робиться,  кидається  з кімнати у кімнату,  а  я  знову завалююсь  на  диван, потягую  зі склянки  бурштинову  рідину.

Не знайшовши нікого,  вона  завмирає напроти мого  лігва  та  діловито  ставить руки  в  боки.

— Поясни нормально. Я все  одно не відчеплюсь.

— Не втямки? —  з отрутою  в  голосі  запитую, пробігаючи   по статній  дівочій  фігурці. Усе в  Алі при собі. Природна краса…

— Ні!

— Сергія  забрали  органи опіки… Він сирота, а  я  юридично — ніхто для нього. Уявляєш,  прийшли і  забрали як  іграшку, як  бездумну,  нетямучу  іграшку. А він маленький. Маленький і   наляканий.

—  Я розумію,  — стишено кидає слова,  гублячи погляд  у   підлозі.

— Що ти розумієш? Дитячий   будинок — то школа  виживання. Я особисто її пройшов,  тому  тільки  я  розумію.

Підриваюсь  на ноги  і  вмить  опиняюсь  біля  неї. Так близько, що дихання  та  зніяковіння  разом торкаються мого  тіла.

— За малого варто боротися, а  не  заливати  горе  елітним спиртним! — цідить вона в  обличчя, відпускаючи  нижню губку тремтіти. Мені  б думати   про  хлопчичка. Натомість  маніяком  слідкую за кожним її жестом,  емоцією,  вдихом. Солодкий  присмак вуст нагадує  про  нічну  подію. Аля  чуттєва,  реагує блискавично.

Ще крок.

—  Я  також людина  і  маю почуття.

— Які? —  зухвало  хмикає. — Де смачніше поїсти,  як  запити, як  перекласти на  інших свій  обов’язок? Опустись на землю. У дитини  зараз паніка, а ти, замість того, щоб  залучати зв’язки,  розвалився  на  дивані  то потягуєш улюблені  напої.

—    Мої юристи  працюють.

— Юристи! — Аля скептично  зводить  догори очі. У  них читаю відчай і  невгамовний біль. Вона  плаче, вочевидь  зриваючись  на істерику.  — Я  про них вранці  чула. І де результат?  Чому сам  не поїхав? Чому  не перегородив   шлях з квартири?

Ще один крок.

Дівчина  підсвідомо відступає до стіни.  У моїх  жила  замість гарячої крові — непримиренна  лють. І вона  також прагне виходу.  Слова    гості  нічим  не обґрунтовані.

— Вони на стороні  закону. Я  нічого не міг вдіяти.

— Міг, — випльовує в  обличчя.  — Через  тебе  дитина  не  знати  де. Через тебе! — крихітні  кулачки  опускаються мені  на  груди. Б’ють, намагаючись  вимістити  емоції, викликані… Викликані  розлукою з малям,  до якого  прикипіла  душа.