РОЗДІЛ 18 "Що скажеш?"

До будинку Олександра доїхала ні  жива ні мертва. Намагалась  не дивитись в  його  напрямку,  не дихати одним повітрям,  не   думати про заманливу  близькість в  обмеженому  просторі. Пропозиція  продовжити робочий  день поза  межами  офісу, м’яко  кажучи,   спантеличила.

Дрібне  тремтіння  не проходить і  в його  кабінеті.

Гриньов  сидить навпроти мене  за своїм  величезним, письмовим  столом,  виготовленим з червоного дерева. Уважно роздивляється  папери,  а я  крадькома спостерігаю  за  виразом  обличчя. Зосереджений,  виключно  груда думок  та впевнених рішень.

Ковтаю кім, коли чоловік   заїдає  внутрішню частину  губи і  суворо зводить брову.

— Матросова,  ще  довго мене вивчатимеш?  — від грубого голосу  підскакую на місці. Спиною повільно біжить  табун  мурашок.

— Та, ні. Я зовсім  не  дивлюсь. Просто думаю.

— Щоки кольору польових маків говорять про інше, — відкладає папери, схрещує руки  на грудях і  ліниво сканує лагідністю очей. Мовчу.

— Тобі здалось, —  не витримую затяжної паузи.  На щастя, чоловік  змінює тему.

— Сьогодні видався  важкий  і  насичений  день.  З холдингу  ми одразу поїхали до мене,  не встигнувши   повечеряти.  Пропоную розслабитись  за чашкою  чаю,  смачним  бутербродом,  придуманим на швидку руку  твоїм  шефом, тобто мною.  І  переглядом  новин. Що скажеш?

Видихаю і чесно зізнаюсь:

— Ти покорив  телевізором.  Сто років  його  не  дивилась.

— Невже не бутерами  за власним  рецептом?

— Скажи, що полюбляєш фастфуд?

— Не віриш? — подається вперед.

— У  фільмах  герої твого статусу віддають перевагу ікрі чорній, заморській,  баклажанній, — змовницьки  зіщулюю очі  й  з  викликом  перехиляюсь  через  стіл. — Ковбаса  лікарська  з  місцевого супермаркету  в  їхній  раціон не входить.

— Який  твій смак  дитинства, юності?   

Здається, розумію куди хилить.

— Смажена картопля  з маринованим  огірочком, —  цмокаю  язиком. Це як  ностальгія  за часом,  коли   батьки були живими.  Я з незаможної сім’ї,  тому  доводилось перебиватись.

— Ось і я  не  зраджую минулому, тому  нумо на кухню.  Впевнений, необхідні продукти  для  затишної  вечері  знайдуться. Якщо, звісно,  Анна  Петрівна  не  приклала  руку   до вмісту  холодильника.

Згадка  про  покоївку неприємно   відгукується  в серці. Тепер знаю,  що не лише в  моєму.

— Чому  ти  дозволяєш їй  втручатись у  звичний  розпорядок  життя  твого  помешкання? 

Я чіпаю недозволену тему, щемливу. Олександр  повільно  підводиться, обходить, кладе руки  на  плечі. Я помітно нічусь  під  гарячими  долонями. Вуста  чоловіка  майже торкаються  вуха.

— Тому  що мені  потрібна  допомога у вихованні  Сергія. А  вона  з народження  знає малого.

— Анна  Петрівна  — тимчасова  персона. А дружина? Невже не плануєш  одружуватись?

Язик мій — ворог мій!

Він  нахиляється  нижче, гаряче  дихання ковзає  шкірою.  Я відчуваю  теплі коливання  у  повітрі.

— Звісно, одружусь, — скромно відповідає,  та, малюючи  невидимий  обідок  на моєму  безіменному  пальці, додає: — Життя   така  штука,  що важко передбачити   події завтрашнього дня.  А поки  ходімо на кухню, поки я  не  з’їв тебе.

Остання  фраза вимовляється  хриплим,  глибоким  голосом. Інтимним…

— Мене можна.  Я  неймовірно смачна!

Небо! Я  фліртую? Відколи Матроскіна   вміє фліртувати?

— Не сумніваюсь!  — усміхається  одними очима  та  нарешті  робить крок  назад. Простір і  повітря  — ось,  що отримую, і  в  той  самий час  самотність — холодну, незатишну,  сиру. Мені  б знову опинитись  на  відстані поцілунку, знову  вдихнути аромат цього сильного чоловіка.

Я  також  зіскакую  на  ноги. Першою полишаю   новоспечене робоче місце і  крокую  до  знайомої  гігантської кухні.

Гриньов  не відстає. Він  одразу  добирається  до холодильника, і , знайшовши улюблену ковбасу,  задоволено хмикає. Чоловік   вправно орудує   ножем, нарізуючи   хліб та  ретельно змащуючи його  маслом, а  я   не відстаю у вправності  чистити  картоплю.

—  О, я  знайшов  неймовірну  знахідку — огірки! — радісно ставить перед фактом, змахуючи у  повітрі  баночкою смаколиків,  яку  надибує   на  поличці  стінки.   — Смачні,  хрумкі,  без ГМО, —  прискіпливо  читає   етикетку.  — Можеш не дякувати!

Кутики  моїх вуст самі   розтягуються  в  широку  усмішку. Олександр  браво  відкриває  кришку,  дістає  з банки  один  маринований  овоч,  та  простягає мені. Я  хочу  перейняти   страву,  проте чоловік  заперечно хитає головою, мовляв, відкривай рот.  Незручно.  Соромно.  Але   під його наполегливістю я  здаюсь.  Розтулюю вуста   та відкушую шматочок. Чи  то від  нервів, чи то він  незрозумілих відчуттів,  я  зовсім не відчуваю  смаку. А  шеф  мій   доправляє   залишок  огірка   собі в  рот,  зі  смаком  пережовує та  констатує:

— Дійсно  смачно. Не обманули.