РОЗДІЛ 19 "Відповіді"

— Що скажеш?

Питання  підіймається  в  повітрі   подібно  гелевій  кульці — воно віддаляється   і  віддаляється  в  нетрі  пам’яті.  Зазираю у  вічі,   не даючи змоги відвернути   зблідле  личко.  Знаю,  питання  — несподіване. Розумію —  спонтанно. Але часу на роздуми катма.

— Ти  хочеш на мені  одружитись? — продирає Алевтина горло.

— Так, — ствердно киваю головою.  Ковтає кім і  знову прокашлюється.  — Фіктивний  шлюб  для   нас,  законний  —  для  органів опіки.

— Фіктивний шлюб,  — повторює  мов  заворожена. Аля  не може  прийти  до тями. Її зіниці  розширені,  а  нижня  губка  зрадницьки тремтить.  Я  нахабно і  водночас делікатно проводжу  по ній  пальцем.  Нарешті починає кліпати й  дещо  подається  назад,  впираючись в  спинку стільця. — А якщо  викриють? Що тоді?

Радує, що не відмовляється.  Окрилений  надією, опускаюсь  поруч  дівчини  навпочіпки,  кладу  руки поверх колін, вловлюючи  збите дихання,  яке  виривається  з високо піднятих грудей.

— Не викриють. Ми  докладемо  максимом зусиль, аби  всі  повірили.  У нас все вийде. Заради Сергія,  заради його світлого майбутнього,   погоджуйся. 

— Я… Я не впевнена,  що зійду  на  роль твоєї  дружини. У  мене багато комплексів,  непримітна  зовнішність,  старенький  велосипед  і  зовсім  не спортивна  попа.  Поруч  таких  чоловіків як  ти вертяться  інші  жінки. Іншої породи.

Аля  запинається  на  кожному слові. Сумнівається   і  до кінчиків  волосся червоніє.

— Такі  чоловіки — це які? —  хитро примружую очі, тамуючи   внутрішнє хвилювання,  що зовсім  не  бажає  чути  заперечної відповіді. Аля, мушу визнати,  чіпає душу  і  її відмова  —  неприпустима  для  мене.

— Впевнені, самодостатні,  багаті,  красиві врешті-решт.

— Багаті, красиві, — задумливо  протягую. Я  беру   її долоньку  та  притискаю  до своїх  грудей,   де  шалено  б’ється   серце. — А  хіба   душа  не  головне?  Ти  боїшся, що ображу тебе? 

Її мовчанка  красномовна.  А я так   хочу  знати, що твориться  в  прекрасній  голівці.   

— Здається, я   не дав жодних підстав  сумніватись  в  моїй   порядності  чи добрих намірах стосовно  тебе.  Наш спектакль  у  вигляді  одруження  потрібний  виключно  для  органів  опіки.   Перед громадськістю  я  не  афішуватиму  наших  стосунків. Нехай  моє  приватне життя і   далі  залишається  за сімома  замками. А ти своєю  чергою  переберешся  до мене і  спокійно  житимеш поруч. Заберемо Сергійка,  ще деякий  час   проведемо під одним  дахом  і  розбіжимось. 

— Ти говориш так,  ніби фіктивний  шлюб   - дрібничка, —  дує губки Алевтина. — Я   прикипіла  душею   до сироти.  Люблю  його і  ти  це знаєш. Але у  нашому випадку   хочу  подумати.

— Звісно, — я  розводжу  руками та відступаю від дівчини. — Обдумай  пропозицію.  Сподіваюсь,   приймеш правильне рішення.

Матросова  важко  дихає,  стримуючи  схлипування.  Тремтячими руками   поправляє  манжети сорочки і  підводить  повні  солоної вологи очі.

— Я  ліпше піду  додому. Занадто  багато емоцій  одразу.

—  Я проведу, — за вечерю мовчу, бо й  самому  шматок у горло не лізе.

— Не варто.  Я  пройдусь, провітрюсь.  

Відчуваю,   що зараз  вона  потребує самотності.   Подумки  картаюсь  за   раптову  пропозицію. Ідея  її  зробити  виникла спонтанно  і  зіграла  злий  жарт.  Звісно,  як і  ще на  побідне могла відреагувати   скромниця  Матросова?   Однак  після  бою  руками  не махають,  тому  нічого не  залишається  як  чемно  прочинити   перед  гостею двері.

У передпокої  звертаюсь  до Алевтини:

— Охоронці  супроводжуватимуть  тебе, якщо  не  хочеш моєї компанії.  Вони йтимуть  позаду,  не доставляючи   дискомфорту.

Мить  провагавшись,  дівчина,  на  щастя,  погоджується.

— До завтра, — кидає  наостанок та  зникає  в  під’їзді.

— До завтра Алю.  

«До завтра»  постає  перед нами  нерушимою стіною…

Ранок   розпочинається  зі звичної програми. Відправляємось  з Бакі   на  прогулянку,  намотуємо з ним кілька  кругів,  похапцем повертаємось  додому. Телефон не вмовкає.   Навіть о сьомій  є люди, які  вже працюють  і  розв’язують глобальні  питання. А  от Аля у  сквер не прийшла. Чомусь  сподівався, що  дівчина символічно  погодиться  на пропозицію у  місці, з якого розпочалось  наше знайомство. Однак,  не судилось.

 Спочатку  їду в  офіс  загиблого товариша,   потім  відправляюсь у свій  холдинг. 

Сьогодні  один  з тих рідкісних днів  пізньої   осені,   що радує серце і  зір  яскравим сонцем.  Яскраве, але холодне,  воно  зависши за краєм   багатоповерхової будівлі,   скромно всміхається  до перехожих. Вийшовши з машини,  примружуюсь   до нього  та   рушаю   від  стоянки  до  сходових маршів.

Картина  перед очима видається   чимось  нереальним.  Аля   підіймається східцями  з  протилежної сторони, від  невеличкого  парку,  що прилягає   до  холдингу.  Кожний   крок  дівчини — легкий, невимушений,  вона наче  літає від щастя.  А поруч  неї  ще те щастя.  Кадровик  Роман  мило  жартує,   розпливаючись  в  усмішці  на  тридцять два  зуби. В  обох у  руках  паперові стаканчики  з  кавою.   Ось Аля    пирскає сміхом.  Ні,  голубки  далеченько від мене. Це моя   розбурхана фантазія   домальовує  деталі. Я   стискаю  шкіряну   ручку  портфеля.  Якого біса  вони  разом?  Виглядають  давніми знайомими,  хорошими в  усіх сенсах  знайомими. Дика  ревність  чорним рядном  накриває  свідомість. Логічне мислення  і  здоровий  глузд  тікають  за  небокрай.