РОЗДІЛ 20 "Колір айворі"

—  Відвезу  тебе  додому  збирати речі, а сам владнаю  питання з   реєстрацією  шлюбу.  Думаю, сьогодні  увечері  святкуватимемо  знаменну  подію, — і  знову цілує,  змушуючи  підкорятись  та  безмовно   просити  продовження. Його губи гарячі,  ніжні, вмілі.   Відсторонившись,  Саша усміхається кутиками рота та  продовжує тримати    моє обличчя в  широких  долонях. — А ти  хороша учениця, —  говорить у вічі.

Звільняюсь від обіймів,  вгамовую  збите дихання і  мимовільно обтягую  одяг, хоч він ніде не зазнав змін.

— Через годину  закінчу   переклад і  сама  поїду.   Речей  візьму  небагато,  так ,  на  перший час,  —  відповідаю  на  пропозицію.    Гриньов   намагається  контролювати   ситуацію, керувати,   а я  боюсь  залежності від нього. Колись я  вже  була  залежною…Розлука виявилась  безжально  болючою.

— У такому  разі візьми таксі. Я  попереджу   охоронника, — його тон   награно спокійний  і  буденний.  Однак  очі, у яких  зароджується  роздратування,   свідчать про  несхвалення мого рішення.  Я ж погоджуюсь кивком  голови.   — Ще  надай,  будь ласка,   паспорт та код.    

—    У мене в кабінеті,  зараз принесу.

— Ходімо  разом. Я  одразу  заберу.

Олександр  хапає  пальто  та  супроводжує  мене до робочого місця.  Незвично йти   поруч  з  шефом, коли його  рука  раз по раз торкається  моєї.  А  ще вуста. Вони  палахкотять  вогнем від  неймовірних цілунків. На щастя,   колег мало і  ніхто не звертає на  нас  жодної уваги.

Гриньов  забирає мої документи, перед тим  похапцем  їх переглянувши. 

— Чекай мого дзвінка, —  направляючись до виходу,хитро підморгує  чоловік.  Його ситуація  забавляє. Він  навіть виглядає  щасливим.

Чесно?  Саша   ховається  за дверима, а  я мов  божевільна  стискаю кулачки і  радію.  Радію!!! Радію, що погодилась,  радію   його ставленню до мене,  радію  подарованим  поцілункам.  

Швиденько справившись  із  завданням,  на  крилах лечу  додому.   Збираю  одяг,   засоби особистої гігієни,  наводжу  порядок  у квартирі. Не зглядаюсь,  як  за кілька  годин вже мчусь  на таксі   до висотки  Гриньова.

Власника  житла   не застаю.  У  помешканні   тільки кухар. Анни  Петрівни також  немає.

Мені  б кімнату  якусь  освоїти. Але  самостійно   обирати без  Саші  не  наважуюсь.  Набираю    номер  телефону  свого нареченого.

—  Я приїхала. Яку спальню можна зайняти?

Відповідь  летить  одразу:

— Розміщуйся в  моїй. Представники  з опіки  будуть обстежувати умови  проживання.  Їх здивує,  що   ми спимо окремо. До речі,  на   ліжку  на тебе  очікує  сюрприз.   Збирайся,  через годину   відбудеться  реєстрація  шлюбу.

— Що? Через годину?  Я  ж не встигну зібратись, — звістка  про процедуру  перекреслює вагомість  мого   проживання  у  кімнаті Олександра.

— Добре,  зараз  прибуде візажист. Часу  у  нас  обмаль.

Гудки   перерваного дзвінка  застають  зненацька. Я  ще  хочу  заперечити,  проте нахабно позбавлена  такої  можливості.

Боязко затягую валізу  в  спальню   шефа.  Серце  калатає  нестримно,   наче  я  вперше переступаю  її  поріг. Хоча  свідомо — дійсно вперше.

Знайомий  інтер’єр  зустрічає  ідеальною чистотою  та  бездоганним  порядком  в  прилеглій  гардеробній,  куди я   заношу    поклажу.  

На ліжку дійсно  знаходжу  сюрприз. Величезна  коробка  з  фірмовим  логотипом,   перев’язана  яскравою  золотистою стрічкою,  за  край  якої  закладено   записку,  радує око  чудернацьким  стильним  візерунком.  Спершу  акуратно виймаю картку.

«Моїй  неймовірній  нареченій, Олександр».

— Даремно ти старався. Могли обійтись  без  пафосу, — промовляю вголос, розв’язуючи   бант. А  під кришкою  на  свою власницю  очікує справжнісіньке  чудо  дизайнерської  вигадки. Елегантна,  ніжно-кремова  сукня, довжиною  до підлоги,  з акуратним  вирізом, всипаним  дорогоцінним камінням, виблискує   розкішшю,  шармом, гарним смаком. Невагома хмаринка  так і  проситься   примірятись.    Вдосталь  роздивившись  обновку,   стрімголов  біжу в душ.   Водні  процедури  не затягаю,  час  біжить нестримно.  Якраз  встигаю  пригнути  в подарунок,  як  на  порозі  кімнати   з’являється  миловидна  дівчина  з  чималеньким  саквояжем  косметики.

— Добрий  день.  Можемо  тут розпочати   роботу? Освітлення не погане, — з  оком  знавця  окидає поглядом  приміщення. — У нас  на все  двадцять хвилин.   Тож не  гаймось.

Не чекаючи дозволу,   дівчина   садовить  мене на  край   ліжка, а   сама  береться вправно  чаклувати  над моїм  обличчям і  волоссям.  У завислій  тиші  чути лише  моє  серцебиття і  легкі  помахи   її інструментів.  Намагаюсь не нервувати. Однак  хвилювання,     подібно хвилі,  накатує  та  кидає  тіло то в  жар,   то в  холод.

Візажист   справляється  вчасно.  Прискіпливо оглянувши  кінцевий  результат,  залишається  задоволеною.

— У вас  дуже гарна  шкіра. Косметики   я  наклала  мінімум, — говорить  та жестом  пропонує піднятись.  — Погляньте на  себе у  дзеркало.  Будь-які  деталі  можна  легко виправити. Ой, — сплескує в  долоні, — ледь не забула за взуття.  Ось,   приміряйте.

З  одного із  численних пакетів  дівчина   виймає   туфлі на високих підборах, золотисті   й  також  прикрашені   красивим камінням.