- 2 -

Раділа, що хоча б я не одна така "залежна". Господи, та усі в наш час користуються Інтернетом, від малого до старого, це вже в'їлось у свідомість і стало частиною життя. Не знаю, хто це, і не уявляю, як вони зможуть позбавити людей такої переваги. Жах!

Ув'язнених було чимало, гадаю більше за 50. Усі віком десь від двадцяти до сорока. Мабуть, розраховували на каторжну робочу силу. Були тут і жінки, і чоловіки, такі ж розгублені і приголомшені.

Я трималась осторонь.

Вівдразу після оформлення мене перевірили на наявність при собі посторонніх предметів і вручили форму та бейдж з ім'ям. Не хотіла перевдягатись, але суперечити було марно. І от тепер пополудні стою у шерензі собі подібних в синій футболці і кепочці, поверх - жилетка з помаранчевими смугами, і чорні лосіни. Григорій Іванович наказав зібрати всіх в просторій залі. Мабуть, інструктаж проводитиме.

- Від сьогодні ви всі житимете в цьому таборі відповідно до вимог свого терміну. Жінки окремо, чоловіки - окремо. Ніякого зв'язку з родичами, відвідин і тому подібне. Гаджети вам уже не допоможуть. Це зрозуміло?

Товариство мляво закивало. Видно було, що їм не подобається таке становище.

- А я думав, цей табір давно покинутий... - обізвався худорлявий молодик, що стояв з правого боку.

- Так, це що таке? - сердито глянув на нього Григорій. - Вам, засуджений Тарас, слова не давали! Запам'ятайте всі: щоб я зайвого слова без дозволу не чув! А з проханням звертайтесь шанобливо.

- Все одно цікаво, - не відступався той Тарас. - Для чого ми тут?

- Добре. На перший раз прощаю, - поважно пройшовся по кімнаті наглядач. - І табір дійсно давно покинутий. Був. А ми його відбудуємо. Не переживайте, роботи вистачить на всіх... Ну як, ще питання будуть?

Ой, та в мене їх цілий вагон назбирався! Так і хочеться плюнути йому в фізіономію, але поки стримуюсь. Не в перспективі з першого ж дня опинитись в карцері, а я впевнена, що тут так і заведено.

- А хавати дадуть? Не знаю як ви, а я голодним працювати не буду, - почувся з шеренги ще чийсь невдоволений тон.

Григорій швидко опинився навпроти зухвальця. З хвилину розглядав його світлу чуприну та задоволену посмішку, а тоді й відповів у безтурботній манері.

- Та я ж звідки знаю? Кулінарія - це жіночий відділ. От що вони нам зготують, те й будемо їсти. Продукти на кухні, - вказав рукою кудись вбік. - В нас все самостійно. Так, розходимось!

От халепа! Куди я потрапила? Одразу зізнаюсь: куховар з мене геть ніякий. Не думаю, що й інші сильно обізнані. Ех, хоч би з голоду капці не відкинути...

До вечора засуджені були зайняті. Чоловіків повели на "екскурсію" до майбутнього фронту робіт, і вочевидь, роздавали розпорядження. А ми, жіночки, встигли посваритись через спальні матраци. Я й не уявляла, як ми уживемось всі в одній кімнаті. Так розпорядився Поручник. А ще, поки не привезуть розкладні ліжка, ми вимушені спати на підлозі. 

Ну жах, а не каторга!

Пізніше ледве розділили обов'язки на кухні. Я чистила овочі і нарізала їх на салати, а потім довелось перемивати газову плиту, бо хтось забув зменшити вогонь в камфорці... Ми не знали, за що братись, і я особисто дуже пожаліла, що під рукою не маю айфона. Рідного, улюбленого. У мережі б точно відшукала хоч якийсь нормальний рецепт, і поради щодо кухні не завадили б...

Ну, а так вечеря вийшла не зовсім. Суп, в якому дуже підозріло плавали шматочки моркви та цибулі, виявився пересоленим, котлети - напівсирими, а овочевий салат на смак нагадував брудну траву. З безпомічності хотілось лютувати. 

З горем пополам усі якось поїли і рівно о двадцять першій оголосили відбій. Надворі ще навіть не сутеніло, а ми вже лежали на своїх матрацах. Хто як вмів, так собі і облаштував спальне місце.

Сон ніяк не йшов. Думки вертались до Інстаграму, моїх підписників, і постів, коментарі до яких не встигла передивитись. Крутилась туди-сюди. Ну не можу я забути! Вони ж усі хвилюються, куди це я зникла. Для мене онлайн 24/7 - звична річ. А ще ж стільки ідей, стільки корисних порад, рекомендацій я мала б опублікувати... Та що ж це таке?

Мої сусідки теж не бажали забувати. Шепіт не стихав, он хтось уже й подружитись встиг. Ще інші просто лежали, не заплющуючи очей, і думали про щось своє. 

Я й не помітила, як покинула кімнату і забрела в коридор. Трохи прогуляюсь, сподіваюсь, нічого мені за це не буде.

- Що, не спиться? - від зухвалого тону аж підскочила. Несподівано. Як у них це виходить, камер же тут нема? Чи є?..