Залежна

- 3 -

Я перелякано озираюсь.

- Та не бійся, свої, - чоловік у формі, здається, помітив моє збентеження. - Мені теж тривожно. Давай, може, посидимо трохи, - рішуче показав рукою в бік кухні.

- Е, ну... добре, - придивившись, я зрозуміла, що це із наших. Такий же "залежний". Тривога стала трішки меншою.

Дозволила собі піти за ним, сподіваючись хоч так уникнути неприємних думок. У просторій їдальні сяяла чистота. Столи акуратно розставлені, за стійкою подачі не було нічого зайвого, весь посуд ми перемили і поскладали по місцях.

Наслідуючи чоловіка, в якого на бейджі крадькома прочитала ім'я - Тарас, зняла зі столу табурет. Пальці чогось тремтіли, і він ледве не перевернувся на паркеті.

- І які з вас конспіратори, скажіть мені? Кроку тихого ступити не можете, - обізвався хтось із протилежного кутка. Помітила, як Тарас іронічно всміхнувся.

- А ти майстер ховатись, я так розумію? - уїдливо поцікавився. А, тепер згадала! Це ж той, що на зборах протестував. От цікава компанія попалась...

Але другою несподіванкою для мене став жіночий силует, що розмістився на білому підвіконні. Вікно вона тримала відчинене, і здається, смачно смалила цигарку. Та ні, таки точно. Вальяжно сиділа собі, розпустивши біляві локони по плечах і безтурботно порушувала правила.

- Ну, ви ж мене не помітили, коли вирішили усамітнитись, то може й так... - байдуже знизала плечима.

- Хто? Ми? Та я його знати не знаю! - обурилась я. Зараз би пошукати, як втекти звідси, а не заводити любовні інтрижки.

- Ну-ну...

- Та годі тобі, жартів не розумієш, чи як, - примирливо Тарас торкнувся мого ліктя. Я відмахнулась і підсунула табурет ближче, так, щоб бачити їх двох. От не до жартів мені зараз, тим паче, таких тупих... Більше цікавило інше.

- А ти коли вийшла, щось я не чула?

- Та я не лягала. Під час відбою в ванній була, а потім вирішила нерви заспокоїти, - затягуючись димом, відповіла світловолоса.

- А де ти їх взяла? - спитав Тарас. Помітила, як його очі засвітились цікавим вогником.

- У охоронців попросила. Це ж так просто!

- Хм... Візьму до уваги, Іванка, - прочитав він на бейджі.

Я нервово соваюсь на табуреті. І він туди ж! Це ж я що, у блогах пропагую ЗСЖ, а тут воно нікому не потрібне... От не люблю бути білою вороною.

- А це нічого, що ми... ну... отак розмовляємо? - я все ще вишукувала поряд строгих примар денних конвоїрів.

- Та розслабся ти, як там... а, бачу - Ніна... Іванович і всі решта вже давно додому вирушили, а охоронцям нема до нас діла. У них інші обов'язки. До підйому, гадаю, нас не потривожать...

- Усе ти знаєш, - безпечність Іванки починала дратувати. Наче ми у відпочинковий табір приїхали, а не засуджені по цілком абсурдній провині. - А втекти не хочете?

- О, впізнаю відважну Кавказьку Полонянку, - підтрунював своє Тарас. Видно, веселу та життєрадісну має вдачу.

- Давай краще українською буду... Ну, то як?

- Почекай, такі справи не робляться відразу. Там огорожа на сигналізації, правда ж, Тарасе? А пульт наче в охоронців зміни.

- Ага, ми ж сьогодні допомагали те все встановлювати, поки ви "убивали" наш обід, - проказав хлопець.

- Словом, тобі потрібно підготуватись. А мені і тут добре. Хтозна, може, ще краще буде, - поділилась Іванка.

- Ти що, серйозно? - в моєму погляді читався шок. 

- Ну так. На волі я візьмусь за старе, а ще як відновлю зв'язок з Петриком, ох... Розумієш, цікаво те, що я цілком усвідомлюю, що те все погано, що користі воно нікому не приносить, але зупинитись не можу... Видно, таки залежна.

Що? Ні! От який чорт смикнув її так думати?

- А... Чим займалась, якщо не секрет? - Тарас узявся роздумувати.

- Та чого вже приховувати, - зітхнула Іванка. - Ми з братом дурили людей. Знаєте, як ото розіграш по телефону? Я забивала людям баки, недарма ж психологію вивчала, а Петрик грошима завідував. Хакер іще той... Власне, то він і запропонував мені таке.

- Його впіймали? - я була приголомшеною.

- Сподіваюсь, що ні. Не знаю, мене забрали першою. Пригадую, не подобалось мені гарувати, важко по годин 15 на добу, як батьки наші... Все хотіла чогось легкого.

- А, ну так, звісно, виманювати в людей кошти - багато розуму не треба, - Тарасу, вочевидь, таке не сподобалось.

- Ой, ну-ну, подивись, святоша знайшовся... Давай тепер ти, раз ми вже зачепили таку тему. За що тебе сюди?

- Віртуальне казино, - молодик враз перемінився на лиці.

Я заклякла. Ні, ні! Як я скажу їм про себе, коли сама ще не усвідомила. Толік мене просто зрадив. І чим йому не вгодила, не можу зрозуміти... Дружили зі шкільної лави, потім поступово я закохалась, ми влаштовували цікаві нічні побачення... От як ти там, любий? Совість не гризе, ні?

- ... і я так захопився, що... Просив у сусідів, все надіявся, що відіграюсь, що перший виграш неодмінно повториться, - з болем згадував Тарас. Що ж, здається, в нас схожі проблеми.

- А потім дізналась Аня. Сумно, як згадаю, що і її обманював... Не витерпіла. Подала на розлучення, а я тепер розплачуюсь. Не знаю, може й справді тут перевиховають, чи що...

Слухала і дивувалась. От не люблю відверті розмови! Хотілось підтримати Тараса, та що маю сказати? Сама у тій же ямі. Мене просто ніколи не розуміли. І через той дзвінок я тут, а він і далі, мабуть, живе приспівуючи... Не розумію, як не розгледіла в ньому підступу. Кохання затьмарило.

- А ти, Ніно?

- Е... Що я?

- Ну цей... Ти нас взагалі слухаєш? - Іванка стурбовано гляділа на мене.

- Так, так. А я в Інстаграмі заробляла. Знаєте, всілякі там критичні пости, сторіс, теми для обговорення... Не розумію, що в цьому поганого?..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше