Залишитись Не Можна Покинути

Мені холодно, не бачиш хіба?

Дуже хочеться погрітися. Де б це можна було зробити?

Так. В перехід поки що не можна. Там є теплі люки. Так зате і народу повно. Різдво, всі спішать щось докупити на свято. Юрба розтікається на вервечки біля продавців усякого мотлоху - дощику, хлопавок, он і петарди продають, хоч і не можна. Я люблю салюти. Але деякі тваринки їх бояться. От смішні, це ж так весело і красиво.

Як заляскає і заблищить - все, святкування почалося. Тоді можна і в переході погрітися. А поки що не можна. Одразу помітять.

Можна було б в під’їзд за кимось проскочити, так відразу ж знайдуть і відведуть додому. Я ж місцева зірка. Всі мене знають. Тільки й чуєш оте Енжіхорошийпесик, Енжімімімі, Енжілапуля, тьху!

Я давно не щеня. Як вони не розуміють? Ну то таке. Головне, що взнають і відведуть назад.

А мені треба зникнути з його життя. Назавжди.

Отак.

Я знаю, можна походити там, де багато людей, пошкутильгати, позазирати в очі.

Тоді якась добра душа тебе підбере, відведе до собачої лікарні. Там завжди є добрі люди, що одразу розшерять стоп’ятсот повідомлень про тебе. Тільки хазяїну не віддадуть, бо від добрих людей собаки не тікають.

Воно може б і не погано, але ні. Бо потім назбирають з інших добрих людей грошей, і добрі лікарі відріжуть тобі ну цейво, тобто репродуктивні органи, скажімо так. Бо нас можуть читати діти.

Відріжуть - щоб значить, нас не використовували для розмножування.

Отак по-доброму все буде. Гуманно.

Без розмноження жити можна, хоч і сумно.

Але потім ці добрі люди збирають гроші з інших добряків на повне обстеження. Це ж теж дуже гуманно. Тільки чомусь обстежені собаки виявляються всі поголовно смертельно хворими.

І знову добрі люди присилають гроші. І добрі лікарі ще щось відрізають, потім ще щось. Ну знаєте, органів у нас багато. Коли вже різати нічого, собачку віддають в якісь добрі руки. Там вона ще поживе.

Колообіг доброти в природі, як я це називаю.

Ну дуже вже воно мене розчулює.

Витираю скупу сльозу поваги й подяки, але обходжу людні місця стороною.

Я краще так спробую побігати по веселці, з усіма органами, що дали мені при народженні. Бо це хоч весело - бігати в кольоровім яскравім мареві разом з іншими веселими тваринками.

Бо насправді мене приставили до охорони мого бідосі, а не на цікаві досліди. І точно не на те, щоб витрушувати з наївних і добрих людей гроші.

Тому обійдемося домашніми засобами, щоб не зразу замерзнути. Тобто тепер треба бігти якнайшвидше і якнайдалі, щоб і зігрітися, і щоб мій мене не знайшов. Бо він дурний, щастя свого не розуміє. І поки бігатиме і шукатиме мене, його королева собі іншого знайде.

Мене за веселкою і так, і так покарають. Так хоч він буде доглянутий. Та краля його нікому не віддасть.

Мій бідося насправді не тільки тому всім подобається, що від нього гарно пахне й сам з себе красень.

Він той, що у них називається альфа-самець і у нього є все, що ці людці поважають. Таке, на що можна все поміняти. Гроші називається.

За такого будь-яка альфа-самиця вб’є сто суперниць, поки одна залишиться.

А коли вже вони парочка, то їм може й хранитель не дуже й потрібний.

Ну я на це принаймні сподіваюся.

Так. Щось біг не допомагає. Лап уже не відчуваю. Зате це дивакувате місто може й закінчилося. Ну тут принаймні дерев повно, а доріжок між ними не видно.

І петарди заляскали. Наче зірки з землі на небо летять, а не навпаки.

Красиво.

Може уже пора й святкувати. Тільки справжніх зірок не видно, звідки взнати, що різдвяна вже зійшла?

Знайти б якусь нору та хоч поспати, раз їсти нема чого. І пити.

Хоч м’ячиком трохи пограюся. Потім шукатиму, де спати. Не все одно, де замерзати, чи що?

А м’ячик гарний. Дзвенить так, що мертвого підніме й змусить вкусити.

-Нннняяяяввв!

-Шо, няв? М’ячика мого хочеш? Самому мало, нехай і тобі куплять, тоді й будеш гратися. Кішки, Ха! Тільки на хвіст падати годні.

-Ой, було б на що падати? Хто тобі хвоста відірвав, нещастя?

-Той самий, хто з тебе шерсть зідрав, лиса потворо!

-Дай м’ячика пограти! Мені холодно, не бачиш хіба? Треба побігати.

-То й бігай собі.

-То тільки тупі собаки просто так бігають. А ми не можемо. Нам релігія не дозволяє. Ми можемо тільки за чимось невеликим, і щоб воно якось дзвеніло чи пищало.

-Уже смішно.

-От замерзну, ти будеш винуватий, опудало безхвосте. Ти може і не собака зовсім. У тебе вуха, як у кажана.

-Ну так побігай за кажаном, лиса красапєта. Впіймай. От я посміюся. Можу навіть попищати.

-Сам дурень. Дай м’ячика! Ти неправильний. Собаки не такі. Вони великодушні. Вони рятують. І вони розумні. Не жадібні . Ну не такі, як ти, ясно?

-Ясно мені все. Крім одного. Що ти у лісі робиш одна серед ночі. Зараз сніг піде, ти тут на ранок будеш, як статуя давньоєгипетської богині Баст. З льоду.

-Ой, а ти будеш, як статуя їх бога Гора, він же ж із собачою головою. Хоч голова у тебе не дуже собача.

-Не думай, ніби я не помітив - ти не відповіла, що тут робиш.

-А чого це я маю відповідати? Дай м’ячика, тоді може скажу.

-Чесно?

-Чесно. Я тобі колись брехала?

-Наче ні.

-Ну і давай м’ячика.

-На. Тільки обережно.

-Як ти йому нічого не зробив своїми зубиськами, то що йому від мене буде.

-Ей, ти куди?

-На дерево, от куди, дурник нещасний.

Я бачу, що на дерево. Ти нащо туди м’ячика потягла?