Глава 2

Набираю повні легені повітря і таки роблю крок вперед. Ворота роз’їжджаються в різні боки перед моїм обличчям, і тепер лишається головне - потрібно вирішити, куди йти далі. 

Як би абсурдно це не звучало, але, мабуть, шлях у мене зараз один - в нікуди. 

Минає не менше ніж година, а я все плетусь містом, тягнучи важку валізу за собою. На місто уже впали сутінки, і з кожною хвилиною стає все страшніше від нав’язливих думок, які так і лізуть в голову. А що, як на мене нападуть? А що, як зґвалтують чи пограбують? Від цих думок серце починає битися голосніше, а тілом бігають мурашки. 

Від страшних думок мене вириває сигнал дзвінка - телефонує мама. Здається, вона вже все знає. Набираю в легені якомога більше повітря і проводжу пальцем по екрану.

- Слухаю, - відповідаю несміливим голосом.

- Ти геть здуріла?! - чую замість привітання. - Ти що виробляєш? 

- І тобі привіт, мамо, - зітхаю. - Що сталося? - вдаю, що нічого не розумію, а в самої кішки на душі шкребуть.

Судячи з тону її розмови, слів підтримки чекати не варто. В принципі, чого і варто було чекати.

- Ти це у мене питаєш?! - верещить у слухавку. - Вештаєшся казна-де, чоловіка бідолашного покинула і ще смієш запитувати! Куди ти посунулась? Руки в ноги й пхайся додому, ідіотко. Ти бач, надумала собі! Навіщо Ігоря кинула?

- А хто тобі сказав? - повністю ігнорую її крики. - Сам Ігор?

- Так, він. Я зателефонувала йому, хотіла спитати як справи, про поїздку у Мілан розповісти й…

- То он воно що, - на устах з’являється крива усмішка, а всередині розтікається гіркота від почутого. - Ти знову телефонувала канючити у нього гроші, - не питаю - констатую факт. Не думаю, звісно, що чоловік їй поскаржився, напевно, між іншим сказав.

- Та як ти смієш? Та хто ти взагалі та… 

Договорити вона не встигає, тому що я просто збиваю виклик - не хочу чути її чергові звинувачення про те, яка я погана донька і не допомагаю їй нічим, на відміну від улюбленого зятя. Ех, знала б мама, що цей зять на дух її не переносить, а тільки розкидається грошима, аби відчепилася.

Але не минає і кількох секунд, як екран телефона знову світиться. О, так, моя матір не заспокоїться, поки не доб’ється свого. Але не зараз, не цього разу. 

Ховаю телефон у кишеню і збираюся перейти дорогу. Світлофор миготить зеленим світлом, отже, можна ступати. Але тільки-но встигаю зробити кілька кроків, як мої очі засліплює яскраве світло фар і добре чутно звук автомобіля, який наближається. 

Здається, що час зупинився. Я не можу і кроку зробити, тому завмираю, як та статуя, посеред дороги й міцно-міцно заплющую очі. Що має бути, то буде. Мить - і чую звук гальм та розумію, що все минулося. Розплющую очі й бачу, що переді мною впритул зупинилася розкішна Ауді чорного кольору, і з неї просто зараз виходить чоловік років тридцяти. 

- Я вас хоч не зачепив? - легенько трясе за плече і зазирає в очі наляканим поглядом. Не знаю, що керує мною в цей момент, але я просто падаю в обійми незнайомця, ридаючи. Але не минає і хвилини моїх голосінь, як беру себе в руки й різко відсахуюсь від міцного чоловічого тіла. 

- Ой, вибачте, будь ласка, - витираю обличчя і зазираю незнайомцю в очі. Гарний.

Блакитні очі, темне волосся, підкачане тіло і проникливий погляд. Таке відчуття, що зустріла героя з якогось фільму. 

- Це я маю просити вибачення, - зітхає. - Просто поспішав, от і вилетів на зелене світло, - знизує плечима. - Може, таки у лікарню?

- Дякую, але я не буду вас затримувати, ви ж поспішали. Зі мною все добре, - швидко тараторю.

- Тоді я вас хоч підвезу. Бачу, ви… з валізою.

- Дякую, але я сама, - уникаю відповіді, адже ще й досі без поняття, куди мені їхати.

- Я наполягаю, - усміхається. - Хочу загладити свою провину, - і забирає важку валізу з моїх рук. Поїхали?

Я не знаю, що керує мною у той момент, але таки погоджуюся сісти в автомобіль. Незнайомець забирає валізу з моїх рук, кладе її у багажник, а мені галантно відчиняє передні дверцята. Хоча… незнайомцем його тепер назвати важко, адже через кілька секунд після того, як я сіла в автомобіль, чоловік простягнув свою руку і назвався… Ігорем Мартинюком. 

Почувши його ім’я, з рота ледь не виривається істеричний смішок. Це що, насмішка долі? Чи, можливо, якийсь знак? Не знаю, та й зараз не час про це думати. 

- Ви так і не скажете мені своє ім’я? - з роздумів мене вириває голос нового знайомого. Мабуть, так поринула у власні думки, що й імені свого не назвала. Здіймаю очі й поглядом зустрічаюсь з його блакиттю. Там вирує стільки всього, що й не розібрати.

- Що, пробачте? - питаю. Здається, я справді випала з реальності на кілька хвилин.

- Ну, я назвався, а от ви - ні, - сміється.

- Ой, - заплющую очі й легенько б’ю себе по чолу. - Пробачте, я просто… Я Марта, - простягаю йому свою руку. - Дуже приємно познайомитись.

- І мені. Можливо, перейдемо на “ти”?

На його слова я усміхаюся і впевнено киваю. Компанія цього чоловіка мені приємна, і я почуваюся у безпеці поруч з ним. Ігор запитує, куди мене потрібно відвезти, а я й не знаю, що сказати. Мені справді нікуди йти, навіть у дім рідної матері “вхід заборонено”, як би гірко це не звучало. Та хай там як, відповідь чоловікові дати маю.