Глава 3

Що?! Мені таки не почулося? Він справді сказав “Їдьмо”? Відчуваю, як всередині здіймається буря з емоцій, які навіть не знаю як й описати. Що взагалі зараз відбувається? Таке відчуття, що потрапила у якийсь дивний сон, чесне слово. 

- Ти серйозно зараз? - вибухаю від обурення. Від наляканої Марти, яка була тут ще хвилину тому, здається, не залишається й сліду. - Тобто ти готовий впустити у свій дім малознайому людину, з якою знайомий кілька хвилин?

- Ну, не перегинай. Ми знайомі трохи більше. 

- Та байдуже! - злісно вигукую. - Це не змінює того, що я з тобою не поїду. 

Просто випльовую в обличчя і відстібаю ремінь безпеки. Тоді повертаюся корпусом до дверей, смикаю їх, але вони виявляються зачиненими. Усвідомлення приходить миттєво. Здається, я таки влипла. 

- Відчини двері, - прошу. - Я вийду тут, - треба ж, ще хвилину тому я кричала, а зараз тихо прошу відчинити ці кляті двері. 

- Та без проблем, - чоловік натискає кнопку, і я чую клацання замка. Що, і все? Та що, зрештою, відбувається?!

Завмираю, не в силі поворухнутися, і витріщаюся на Ігоря. Помічаю задоволену усмішку на його устах - і знову гублюся. 

- І чому не йдеш? Двері відчинені.

- Я не розумію… - шепочу. - Я тут собі навигадувала казна-що, а ти кажеш “Йди”...

- Маніяком мене вже охрестила? - так тепло усміхається, що і я не можу стримати усмішки. Враз вибухаю сміхом і помічаю, що й Ігор теж заливається сміхом. 

- Вибач, - вже витираю сльози. - Я сьогодні щось таке говорю, що сама шокована з власних слів. Просто ти сам розумієш, отак відразу така пропозиція… 

- Марто, якби я не хотів, то навіть би й в автомобіль тебе не посадив. Мабуть, роки роботи далися взнаки. Тому моя пропозиція ще в силі.

- А ким ти працюєш? - зацікавлено питаю. 

- Я юрист, у мене своя компанія. 

Та ну ні! Що це за збіги такі? Якась насмішка долі, чесне слово. Ім’я, професія… Я навіть слів не можу підібрати, щоб описати як шокована.  

- Ого, - це все, на що мене вистачає. 

- Щось не так?

- Не так, - сама не знаю, навіщо кажу це. - Розумієш, у мене присутнє доволі дивне відчуття. 

- Поділишся? - запитує, проникливо зазираючи в очі. 

- Так…

- Тоді… до моєї сестри?

- Ага, - киваю і в думках сварюся на себе, як тільки можу, але от нічого зробити не можу.

Ігор заводить двигун, й автомобіль плавно рушає. Я ж набираю повні легені повітря і розповідаю йому все, що сталося зі мною протягом сьогоднішнього дня і що стало цьому причиною. Спочатку чоловік ніяк не реагує на мою розповідь, а уважно слухає, але коли я розповідаю про свого чоловіка, юриста з іменем Ігор, обличчя нового знайомого витягується від здивування, а брови повзуть вгору. Ну що, здивований? Я теж, чорт забирай!   

- Знаєш, навіть і не знаю, що тобі сказати, - після моєї десятихвилинної розповіді говорить чоловік. - У такі збіги важко повірити. 

- Я здивована не менше тебе, повір, - фиркаю. - До речі, нам ще довго їхати?

- Ну, хвилин двадцять ще точно. А що, так набридла моя компанія? - усміхається.

- Не кажи дурниць, - відповідаю. - Я думаю над тим, чи вистачить мені часу, аби і про тебе почути щось, - хитро усміхаюсь і дивлюсь на чоловіка, примруживши очі.

- І що ти хочеш почути? 

- Для початку хоч трохи розкажи про себе, а далі подивимось.

Сама не помічаю, коли поряд з цим чоловіком розслабляюсь і навіть не замислююсь над тим, що говорю. Складається таке враження, наче знаю його вічність!

Ігор розповідає трохи про своє дитинство, навчання, як розпочинав свій шлях і як отримав те, що має зараз. Та найдовше затримався на розповіді про сестру, яка, до речі, є його найближчою рідною людиною. Виявляється, вони рано втратили батьків. Ігорю було лишень дев’ятнадцять, а Соні - його сестрі - дванадцять, коли вони загинули в автомобільній аварії. 

Тоді Соню з Ігорем забрала до себе тітка, а хлопець багато працював, щоб фінансово підтримувати родину.

- Ти казав, що твоя сестра - єдина найближча людина. А де ж тоді ваша тітка? - запитую.

- Аня померла. Сьогодні минув рівно рік з дня її смерті, це я з кладовища так поспішав. Не встиг раніше - на роботі затримався, тому й бігаю сьогодні як скажена бджілка. Он, тебе ледь не збив, - хмикає.

- Пробач… - опускаю голову. - Я… не знала, не хотіла зачепити твої почуття.

- Не вибачайся, - впевнено відповідає. - Ти ж не знала. Ми, до речі, вже приїхали, - киває на будівлю перед собою.

Автомобіль зупиняється на узбіччі, і я подаюсь вперед, щоб трохи краще бачити картину, яка відкривається переді мною. В очі одразу кидається яскраве світло вивіски кафе під назвою “AIS”, і я розумію: нам сюди. 

На годиннику доволі пізно, але яскраве світло у вікнах закладу свідчить про те, що відвідувачі ще є. І я не помиляюсь. Коли заходимо всередину, Ігор галантно пропускає мене вперед і здіймає руку догори, викликаючи офіціанта.