Залишитись з тобою

Глава 4

Після сказаних мною слів на очі навертаються сльози. Якось в одну мить захотілося пошкодувати себе, адже все якось так на раз навалилося, а рожеві окуляри розбилися вщент об асфальт. 

- Так, здається, час забиратися звідси, - трохи розвіює атмосферу Соня. - Я, звісно, обожнюю свою роботу, але не до такої міри, щоб ночувати тут, - закочує очі до неба. - Отже, робимо так: ти, любий братику, їдеш до себе додому, а ми з Мартою - до мене. 

Вже хочу відкрити рот і заперечити, але дівчина випереджає мене й виставляє руку перед собою.

- Жодних заперечень, Марто. Ти їдеш зі мною - і крапка. Відмови не приймаються. 

Цього разу я мовчу і покірно опускаю голову. З одного боку, це дуже добре, адже не залишуся вночі посеред вулиці. Ну а з іншого - просто жахливо! Як ці двоє отак за кілька годин знайомства з легкістю прийняли мене до себе?! Поки я в голові намагаюся скласти пазл, Ігор підводиться зі свого місця і, поцілувавши сестру у щоку, збирається їхати. 

- Марто, я завтра заїду до вас після роботи, хочу дещо обговорити. Бувайте, дівчата, - він йде, а я розгублено кліпаю очима.

Від його слів тілом починають бігати мурашки, а ось це “до вас” просто заганяє у глухий кут. Але, здається, це тільки я не можу до кінця зрозуміти, що відбувається, тому що Соня налаштована войовниче. Вона хапає мене зі руку і веде до виходу. Тоді зачиняє кафе, вмикає сигналізацію і знову кудись веде.

- Соню, я не втечу, - усміхаюся, - можеш відпускати.

- Ага, зараз як чкурнеш - шукай вітра в полі. А братик мені потім голову знесе, - награно обурюється, але я ж то помічаю приховану усмішку. - Сідай в автомобіль, пізно вже, а нам ще їхати хвилин двадцять. Добре хоч заторів немає, бо за годину не доїхали б.

Ствердно киваю й за мить опиняюся у розкішному шкіряному салоні Мерседеса, а Соня тим часом заводить двигун і скеровує автомобіль на дорогу.

- Соню, а тобі не страшно везти майже незнайому людину до себе додому? - ну ось, я таки не втримуюся і запитую те, що мучить мене останню годину. Дівчина ж на мої слова хмикає і відповідає.

- Тобі чесно сказати? - киваю. - Ні! Не боюся! - тверда відповідь. - Розумієш, мій братик - людина з важким характером. Йому догодити - це те саме, що зірку з небес дістати, і я знаю: якщо ти зараз тут, отже, змогла викликати у нього довіру. А таке буває нечасто, повір. Тому й у мене сумнівів немає. Я задовольнила твою цікавість?

- Цілком. 

- Ще питання будуть? 

- Ні…

- А от у мене будуть. Час у нас ще є, тому хочу почути твою історію “Від” і “До”. Розповіси? 

Двічі мене просити не доводиться. Розповідаю Соні про своє сімейне життя з чоловіком, те, як опинилася на вулиці і як познайомилася з її братом. Ну а далі вона вже знає. 

- Знаєш, хотіла б я тобі зараз сказати, що твій чоловік мудак, але не скажу. Судячи з твоїх розповідей, цей Ігор непоганий, тільки щось змусило його вчинити так з тобою. Дивно, спочатку кричить: “Куди ти підеш?”, а потім віддає наказ охоронцю викинути тебе з дому. 

- Тоді я про це не думала, - зітхаю. - Може… А в принципі, чортзна, що у нього в голові. Останнім часом між нами були одні непорозуміння. І мама моя на додачу підливала олії у вогонь. Коротше, повний букет.

- А з мамою у тебе теж проблеми? 

- Теж… Ми… не можемо зрозуміти одна одну. Вона не чує мене, а я не чую її. Інколи складається таке враження, що живемо на різних планетах.

Відвертаюсь до вікна і схиляю голову набік. Перед очима проносяться вогні майже порожнього нічного міста, лишень кілька автомобілів проїжджають повз, і мені здається, що так само моє життя пролітає. По щоках течуть гіркі сльози від усвідомлення абсурдності цієї ситуації. Я сиджу в машині абсолютно чужої для мене людини та ділюсь наболілим в той час, як моя мама та мій чоловік навіть уявлення не мають, де я і що зі мною… 

А зараз би пригорнутися до Ігоря, сказати, як я його кохаю, поцілувати та забути про усі проблеми, які звалилися на мої плечі. Але ні, на жаль, таке мені тепер може тільки снитися. Реальність виявилася занадто жорстокою, і потрібно до неї якось пристосовуватися.

Автомобіль зупиняється, і я швидко витираю сльози, щоб Соня не помітила. Ми мовчки виходимо і так само мовчки заходимо у під’їзд величезного двадцятиповерхового будинку. 

Як виявилося, дівчина живе у новенькому житловому комплексі, до того ж приватному, і територія навколо просто неймовірна. Помічаю це навіть у таку пізню пору, адже все навколо освічується ліхтарями. За нашими спинами розташований дитячий майданчик, а праворуч - ряд магазинів. Навіть їхати нікуди не потрібно - все на місці. 

Соня набирає код на дверях під’їзду, і ті сповіщають, що можна заходити. Всередині теж гарно. Свіжий ремонт, приємний запах і навіть меблі, а не обшарпані стіни та запах сечі, як це буває у більшості випадків. 

Скляний ліфт підіймає нас на п’ятнадцятий поверх, і, вийшовши з нього, я розумію, що житло Соні коштує дуже дорого. На поверсі лише… одні двері, отже, це і є її квартира. 

- Про що замислилась? - питає дівчина, коли відмикає двері. - Десь у хмарах літаєш.

- У тебе гарний дім, і це я ще всередині не була. Мені трохи незручно, чесно кажучи, - відповідаю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше