Залишитись з тобою

Глава 12

- Операція минула успішно, - відповідає лікар, а я полегшено видихаю. - Сьогоднішня ніч стане вирішальною для пацієнта. Якщо переживе її - буде добре, а як ні, то самі розумієте. 

Від прямолінійності цього чоловіка аж подих перехоплює. Складається таке відчуття, що в легенях враз стає мало повітря. Навіть не зважаючи на те, що я стою тут перед ним у напівпритомному стані, він однаково каже все просто у лоба. 

- А… може не пережити? - несміливо питаю, відводячи погляд вбік, щоб знову не розплакатися. 

- Наскільки я розумію, ви його дружина, так? - киваю. - Так от, у вашого чоловіка, окрім пошкоджень внутрішніх органів, важка травма голови. 

- Усе настільки серйозно? - розгублено запитую, вкотре затамувавши подих.

- Так, - впевнено відповідає. - Розумієте, навіть якщо ваш чоловік і переживе цю ніч, я не можу дати вам жодних гарантій, що прийде до тями. Це буде справжнім дивом, якщо він протягом кількох днів розплющить очі. 

Голосний схлип виривається з горла, сльози душать зсередини, а ноги майже не тримають. Закриваю обличчя руками, щоб не плакати надто голосно, а лікар йде, поплескавши мене по плечах. Поруч миттю опиняється Соня, міцно пригортає до себе і шепоче обнадійливі слова, що все буде добре. 

- Може, тобі водички принести? - питає, проникливо зазираючи у вічі, на що я мовчки киваю. - Ну тоді я на хвильку, - і зникає з поля мого зору, перед тим вмостивши на диван. 

- Марто, - звертається Ігор, - я піду запитаю у лікарів, чи щось ще потрібно. Можливо, ліки якісь купити треба. 

- Дякую тобі, - здіймаю очі, наповнені слізьми. - Я просто не в силі щось вирішувати та кудись йти…

Ігор мовчки киває і так само зникає за кілька миттєвостей. Я ж так і залишаюсь сидіти, охопивши коліна руками. Згадую шкільні роки, вступ в університет, наше весілля… Прокручую в голові кожен спогад і все намагаюся зрозуміти, коли щось пішло не так і ми звернули не туди. 

Зараз, сидячи під дверима операційної, я не можу сказати, чи кохаю свого чоловіка. У моїй голові надто багато думок, щоб щось стверджувати. Не знаю, прив’язаність це чи дійсно кохання, але от одне знаю точно: я не готова його втрачати. Не зараз, коли між нами стільки невизначеності. Не зараз, коли я сама не розумію, піти від нього назавжди чи все ж таки залишитися. Не зараз, коли почуваюся шалено самотньою і спустошеною всередині. 

Розуміння того, що все це відбувається насправді, та ще й зі мною, накриває з головою - і черговий голосний схлип стримати не вдається.

- Ось, тримай, - біля мене сідає Соня і простягає пляшечку води. - Марто, може, додому поїдемо? Ти й так сьогодні стільки всього пережила, потрібно відпочити. 

- Ні, я не можу покинути Ігоря самого, - роблю ковток. - Хай там що між нами сталося, але не можу. Мені… мені потрібно до нього! - Підриваюся на ноги та вже збираюсь бігти до реєстратури, щоб дізнатися усю потрібну інформацію. 

- Тебе до нього однаково не пустять, - хапає за руку Соня і тим самим зупиняє мене. - Його зараз переведуть у реанімацію, а туди вхід заборонено. 

- Але ж я його дружина! - вперто заперечую. Мій голос звучить твердо і грізно, а вмить сльози знову накривають з головою. Здається, я за все своє життя стільки не плакала, як сьогодні. 

- Марто… 

Соня не знає, що мені відповісти, тому ми так і залишаємося на тому місці, де й були - під дверима операційної.

- Я про все розпитав у лікарів, - поруч з нами навшпиньки присідає Мартинюк, і погляд у нього зараз такий… співчутливий. - Тому зараз поїду куплю необхідні препарати, а вам, дівчатка, потрібно їхати додому. Чатувати тут - не варіант. Марто, твого чоловіка зараз переведуть у реанімацію. Певний час він пробуде там, а тоді, можливо, можна буде його провідати. 

- Але… - вкотре намагаюсь заперечити, але потік моїх слів переривається, коли бачу, як двері операційної відчиняються, і звідти вивозять Ігоря, такого блідого і не схожого на себе. 

Він весь у якихось трубках, з кисневою маскою на обличчі, а ще помічаю купу апаратів, підключених до його тіла. Його швидко везуть на каталці, але це не заважає мені зробити те, що задумала. 

Миттю підскакую на ноги та кидаюся до нього. Прямую крок у крок з лікарями, поки чоловіка кудись і везуть, і розглядаю таке рідне обличчя. Тепер же на його тілі немає слідів крові, проте проступили синці.  Та довго побути з ним мені не вдається, тому що двері зачиняються просто перед моїм носом. 

- Усе буде добре, Марто, - чую позаду голос Мартинюка і розумію, що ці двоє також прямували за нами. 

- Ти головне тримайся, - додає Соня. - Ну а ми будемо поруч з тобою.

Не втримавшись, міцно-міцно обіймаю цих двох, але вже не плачу, ні. Мабуть, ліміт моїх сліз на сьогодні вичерпався. 

- Напевно, ви маєте рацію. Стовбичити тут цілу ніч не варіант, тому завтра з самого ранку приїду сюди. 

- От і чудово, - легенько усміхається Соня. - Відпочити тобі не завадить. 

- Так, - погоджуюсь. - Їдьмо, але… 

- Що “але”? - запитує Ігор.

- Мені треба якось повідомити мамі Ігоря про нещастя з її сином. От тільки де взяти сил, щоб зробити це - уявлення не маю… 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше