Барвами нейронів

Арлекіни

Купа концепцій довкола,

Ідеї, марення і тіні.

Вічна гра ведеться по колу,

А ми в ній просто арлекіни.

Сансару пройдено, та ти не відпочинеш,

Хоч небеса були то, хоч пусті полотна.

Любові мало, себе теж не кинеш,

І знову арлекіном канеш у лімбові болота.

Вирви, смерті й круговерті,

Гітару в бік щось косить.

Твої костюми геть уже потерті,

На сцені більше п’єс не надолужить.

А де твої актори-мудреці?

Мальвіна, і П’єро де забарився?

Немає ж, ти ж без них в свободі,

Хоч також у собі і зачинився.

О Арлекіни, бідні, арлекіни!

Навколо себе хвилями позводили бо стіни.

О арлекіне, віснику чудес!

Відкинувся на вулиці неначе пес…

Мораль проста і досить релевантна:

О арлекіне, кинутий кумире!

Життя у барвах – воно того не варте,

Коли у сірізні в кінці душі не стане миру.

Ей, садівник, доглядач, неба житель!

Кросворд розкреслений, а ти не надививсь.

Часів і доль псевдоповелитель!

Чого урешті-решт таки добивсь?!

Кінець плясам, і п’єсу закриває…

Більєтер зачиняє…двері.

Останній антракт закінчення має,

І арлекіна не пускають більш до власної оселі.

«Банально, сумно і негарно,

Та з цього знайти вихід нас навчили.

Ми арлекіни – королі всіх п’єс,

Що не страшні нам ні труни, ні могили».

«І ти, чудаче, теж єднайсь,

Ти, подорожній, що не знає кудиходу.

Байдужим глядачем не залишайсь

І не кидайся з кручі геть у воду».

Купа концепцій довкола,

Ідей, марень та тіней.

Вічна гра ведеться по колу,

Та ти зостанься до кінця в ній арлекіном…

Та ти зостанься в ній, негожий арлекіне…

Відродження

(Казка з присмаком весни)

Нас бурі й шквали не злякали,

Коли із попелу ми відродились.

Багаття інквізицій ще горіли,

Коли ми «Ренесанс» кричали.

Ми в лаври й шати повбирались

На карнавал із конфетті й салютів,

І люди нам скрізь двері відчиняли,

Вітаючи із свіжих квіток жмутів.

Нам заздрили да Вінчі і Бокаччо

І з гнівом щось під ніс все бурмотіли.

Від наших поглядів шляхетні дами геть помліли,

Що навіть оминули чари найпалкіших мачо.

Темні віки, Середньовіччя не скінчилось,

Та ми вже світла промінь в Прометея вкрали.

Ми лати рицарів із себе поскидали,

Натомість мушкетерське вбрання появилось.

Іще лилися ріки крові,

Й чуми нашестя вирувало,

Та нас це більше не жахало

З нетліннім вічним почуттям любові.

Нам гуманізму лик злі маски замінив,

Що на обличчі з тягарем ми ці роки носили.

Й трунок п’янкий ще свіжі сльози осушив,

Від чого наші душі радістю яскріли.

І хоч Безсмертний Дух Святий і не зійшов на нас,

І ера золота в хутрах Венери не настала,

Та кожен з платини отримав свій Парнас

І на Олімпі сурми янголів почув,

Як і отримав благодать небес, що рани полатала.