1

— І куди ти знову зібралась? — невдоволено питає мама, коли я без попередження відчиняю двері її будинку.

— Ми з Дариною давно не бачилися, — кажу я та дістаю Микитку з коляски. Він голосно сміється, помітивши бабусю, і тягне до неї ручки.

— Ба, — вимовляє він.

Обличчя матері втрачає суворі обриси, вона посміхається та бере Микитку. Змахую піт з чола, залишаю дитячий візок у коридорі та йду на кухню. На вулиці жахлива спека, я втомилась і шалено хочу пити.

— Я телефонувала, але ти, мабуть, не чула, — кажу я. Дістаю воду з холодильника та втамовую справу.

— Бо у мене є особисте життя! — зітхає мама. Микитка вже на підлозі, займається своєю улюбленою справою — повзає та вивчає навколишнє середовище. І лице у нього таке серйозне, що я не можу не посміхнутись.

— Яке, мамо?

Мене збиває з пантелику запах ванільного цукру та кориці, яким просякнута кухня. Я на мить ніби в дитинстві опиняюсь: ми з батьком і матусею сидимо в літній альтанці, пʼємо лимонад та куштуємо найкращі у світі домашні тістечка. Але ось у чому справа — відтоді, як тато пішов, мама більше не готувала солодких страв. Говорила, що це нагадуватиме їй минуле, а вона не хоче згадувати батька та його зраду.

— Якщо я живу одна, це не означає, що мені нічим зайнятися.

Дивлюся на годинник і забуваю про дивні запахи. Я спізнююсь, а Дарина біситься, коли марнує час на нудне очікування.

— Матусю, будь ласка, допоможи мені з Микиткою. Я хочу відпочити бодай декілька годин! До того ж Дарина каже, що в неї є якісь фантастичні новини.

— А телефоном ви користуватися не вмієте? — хитає головою мама.

— Телефон? Га, який такий телефон? — усміхаюсь я.

— Гаразд, іди, розважайся. Тільки не дивуйся, якщо Микитка назве мамою мене, а не тебе.

Я не звертаю уваги на її слова, бо мама любить перебільшувати. За десять місяців я тільки чотири рази розлучалася з сином. Але вчинити інакше не могла, бо я теж людина і мені потрібно відволікатися від ролі матері, ходити кудись, дихати свободою та незалежністю. Іноді я відчуваю таку сильну втому, що кричу у подушку або співаю дурні пісеньки, які асоціюються у мене з дитинством. Це допомагає. Але ненадовго. Я відновлююсь тільки тоді, коли пірнаю у минуле життя: зустрічаюсь із подругами, відвідую кінотеатр і дивлюсь неймовірно тупий бойовик або гуляю містом до виникнення мозоль на ногах.

— Ти тільки зрадієш, якщо це станеться, — кажу я. Підходжу до мами, обіймаю їй, без слів висловлюючи свою подяку. — Ти найкраща бабуся у світі!

— Ой, не підлабузнюйся.

— Я трошки.

Сідаю на підлогу, щоб бути з сином на одному рівні, та цілую його у чоло. Він махає руками, мовляв, відчепись, мамо, у мене є цікавіші справи.

— Я повернуся за дві-три години, — попереджаю рідних і з широкою усмішкою на губах біжу до найближчої зупинки.

Напевно, у Даринки сталося щось шалено цікаве, бо вона ніколи не наполягала на особистій зустрічі. Ми з нею говорили по телефону, згадували однокурсниць, з якими колись училися, обмивали кісточки спільним знайомим, але вчора подругу ніби підмінили. Вона кидала загадкові фрази та не відповідала на мої прямі запитання.

Можливо, Дарина когось зустріла? Вона зосереджена на роботі та не прагне знайти хлопця, але хто знає, на що спроможний Амур. Це жорстоке створіння могло і Даринці свиню підкласти.

Сподіваюсь, це не так. Кохання часто приносить лише біль.

У кафешці, яку вибрала Даринка, грає українська музика, що відразу викликає позитивні емоції. Ще минулого року у закладах вмикали здебільшого англомовні пісні, а зараз майже в усіх ресторанах лунають рідні серцю мелодії.

Я одразу помічаю найкращу подругу. Вона сидить біля вікна, п’є каву та нетерпляче дивиться у телефон, мабуть, перевіряє час. Ми повинні були зустрітися десять хвилин тому, але маршрутка їхала дуже повільно. Водій ледве не заснув за кермом.

— Де це ти вештаєшся? — хмуриться Дарина.

— До матері їздила. Чи ти хотіла, щоб я прийшла разом із Микитою?

Уважно спостерігаю за реакцією подруги. Вона кривиться та заперечливо хитає головою, але стримує емоції, щоб не образити мене. Справа в тому, що Дарина не любить дітей, не вміє з ними спілкуватися та старанно їх уникає. Доходить до абсурду! Якось ще у студентські часи, коли я не була матір'ю-одиначкою, ми з Дариною чекали в університеті на ліфт. Але тільки-но двері почали зачинятися, як до нас приєдналася дівчина з маленькою дитиною. Подруга одразу ж тицьнула на кнопку третього поверху, щоб якнайскоріше вибратися з ліфту. Ох, як я тоді реготала!

— Запізнилася — то й нічого страшного. З усіма буває, — нарешті каже Дарина. — Як там Микита?

— Добре. Але я ж не для цього сюди приїхала. Що в тебе сталося? — впираюся ліктями у стіл і зацікавлено дивлюся на подругу. Аж серденько калатати починає! Невже вона закохалася? Чи їй запропонували нову роботу? Або вона виграла відпустку на Мальдівах?

— Навіть не знаю, як тобі сказати… — чомусь відводить очі Дарина. Це дивно.

— Ти таки закохалася! — б'ю долонею по столу. Шиплю скрізь зуби, бо шкіру неприємно поколює.