Глава 3

Поряд з Іванною стояла Ельвіра і смикала дівчину за плече. Іванка ледь не відскочила від неї, не одразу зрозумівши, хто це.

- Гей, ти чого така бліда? Привида побачила? Вже ранок. І нас відмикають.

Їхньою визволителькою стала пані Світлана, хоча Іванна чекала саме на старосту, аби його прибити! Однак жіночка не виглядала здивованою, ще й сніданок дівчатам принесла.

- Ви знали, що Андрій Артемович нас замкне, чи не так?

Пані Світлана навіть не виправдовувалася:

- Це для вашої ж безпеки. Краще вам якомога скоріше поїхати звідси, Іванно.

- Це якось пов’язано з дівчатами, що мруть у вас останнім часом, як мухи?

Від запитання Іванни жіночка ледь не випустила з рук філіжанку з чаєм.

- Так, я бачила позначки в журналі. Тут що, якийсь маніяк орудує? І силою думки доводить дівчат до загибелі? Бо офіційно вбивств у вас не було.

Пані Світлана озирнулася, а, коли впевнилася, що Ельвіра не звертає на них уваги, підсунулася ближче і прошепотіла:

- Гірше. Гірше, Іванно. Ви коли-небудь чули щось про «заложних» небіжчиків?

У Іванки волосся сторч стало, їй одразу згадався дивний сон і слова незнайомки про мерців. Від того сну вона й досі тремтіла. Дівчина глитнула і помотала головою.

- «Заложні» небіжчики – то страшні істоти, мила. Ними стають люди, які померли не своєю смертю, які остаточно не розірвали зав’язків із живими, не отримали своєї долі або ж зналися з темною магією. «Заложні» небіжчики належать до двох світів: людей і мертвих. Вони небезпечні і здатні шкодити живим. Блукають, допоки не отримують джерело своїх турбот чи не виконають те, що повинні виконати, аби душа покинула наш світ.

- І що, тих дівчат занапастили ці «заложні» небіжчики? Але ми з Ельвірою до чого?

- Вони шукають наречену своєму господарю. Ви не цікавилися, чому наше село має таку назву?

Дівчина здригнулася і знизала плечима.

- Бо тут їхній господар, Іванно. І вони ідуть до нього. Наше село як магніт для «заложних» мерців, для цих моторошних химер. Їхній господар боронить нас від них та захищає село. Він володіє неабиякою силою, йому відомі таємні знання.

-  Ну, якщо все так, чому ви не позбудетесь його? Є ж якісь способи? Як не буде цього господаря, то й мерців відповідно теж. 

- Ні. «Заложного» господаря неможливо вбити. Він помирає лише тоді, коли в нього народжується син і успадковує його силу.

- То жінки просто не пройшли «конкурсний» відбір, аби потім йому народити? Так він не захищає ваше село, а нищить!

- Йому потрібен нащадок. І ми нічого з тим не вдіємо. Саме тому ви з Ельвірою у великій небезпеці, вам треба якомога швидше їхати звідси.

- І ви так просто ладні терпіти смерті далі?!

- «Заложного» мерця, на відміну від господаря, можна позбутися, Іванно, жінки не робили цього з власних причин.

Іванна і пані Світлана одночасно здригнулися, до кімнати несподівано увійшов староста.

- А з вами, пане Андрію, в мене буде окрема розмова!

- Ви б краще за своєю подругою пильнували, ніж порожні балачки розводити. – Чоловік знову запалив цигарку і мовчки пішов до свого кабінету. Іванка від такого нахабства не знайшла, що й сказати йому в слід.

- Все! Набридло! Якась маячня! Зараз поїдемо з Ельвірою та перевіримо наявність будівель і повертаємося додому.

- Це була остання?

- Так. Залишилося надрукувати і підписати акт. – Іванка повернула ключ запалювання і неспішно виїхала на головну дорогу. Та несподівано, невідомо звідки з’явилася темна Ауді і нахабно проскочила повз. Автівка проїхала так близько, що дівчина ледь встигла загальмувати, аби не відбулося зіткнення. Темна Ауді також зупинилася неподалік.

- Вони тут що, права за сало купують?!

- Почекай, це ж..., це ж автівка Влада! – Ельвіра закричала, наче божевільна, і миттю вискочила на вулицю. Розгнівана Іванна вийшла слідом, кортіло сказати цьому Владу все, що вона про нього думає. Але її рішучість, як вітром здуло, коли перед нею з’явився винуватець дорожнього непорозуміння. Високий, ставний, темноволосий чоловік з неймовірними бурштиновими очима. Його мудрий погляд з-під чола пронизував наскрізь.

Іванна відчула, як мурахи тупцюють по спині. Влад дивився на неї серйозно й невідривно, і лише, коли Ельвіра підбігла до нього та поцілувала у щоку, дозволив собі легку усмішку.

Чим ближче підходила Іванка, тим дужче у неї пітніли руки. В голові лунали слова дівчини зі сну, проте голос сумніву переконував, що все це маячня.

Ельвіра познайомила їх. Пощастило, цей Влад не простягнув руку, але його в’їдливий погляд, наче й так торкався шкіри. Чоловік перепросив за те, що необережно виїхав зі своєї вулички. Голос в нього оксамитовий і надзвичайно приємний, шурхотить, як листя восени.

- Іванно, дозволите вкрасти вашу подругу на каву? – від того, як він промовив її ім’я, у Іванки подих перехопило. Лоскотливе і небезпечне відчувалося у кожній літері. Проте над відповіддю дівчина навіть не роздумувала: