Глава 1

«Вирівняй дихання, закрий очі, почуй його. Почула? А тепер цільсь і стріляй! Тільки не зволікай, Анно!»

Ці батькові слова я повторюю кожен раз, коли лежу у засідці. М’яка земля лежить піді мною. Вона наповнює мене силою та терпінням. Так пролежати я можу довго, допоки не вполюю, щось їстівне.

Ось і цього разу, я прийшла до долини гордих оленів. Сховавшись не далеко від їхнього водопою я чекаю, коли прийде зграя. А вона обов’язково прийде.

Ось! Ідуть. Спереду йде,як завжди вожак. І цей олень був не звичайним. Які ж у нього красиві роги, вони його й вирізняли. У всіх тварин цього стадо були зрівняно не великі роги, у жіночих особин їх майже не було.  А у цього красеня вони були величезними й розгалуженими, а ще їх було шість. Вони розташовувалися градаційно від тім’я до   середини шиї. Цими рогами він не тільки усував суперників, а й вміло розправлявся зі зграями вовків.

Чесно кажучи, я рідко полюю на оленів, адже підбираю туші тих самих вовків, що посміли порушити спокій цих благородних тварин. Але останнім часом, ту дику зграю поблизу не видно, й тому я відважилась підстерегти, якогось молодого оленя. Молодого й не обережного.

Такі особи часто відходять подалі від старших і сильних. П’ють воду у затишному місці, де й чекає на них тиха смерть.

Вбивати когось більшого дуже небезпечно, адже одного пострілу може не вистачити, і тварина замість тікати - нападе. Так померло шістнадцять наших мисливців в один день.

Тоді була зима. Дика і холодна. Найсуворіша з усіх. Їжі не вистачало. Витрачати стріли та час на малих оленят мисливці не захотіли. Вирішили загнати їх, та вполювати найбільших. Сталося не так, як гадалося. Пишнорогий олень не піддався на провокацію, а повів своїх братів у бій. У людей не було шансів врятуватися.

От маленьке оленя відійшло від зграї. Воно прямує до мене. Яка вдача. Я підібралася і натягнула тятиву. Подих. Стріла влучила у ціль, не даючи шанс на життя.

Натягнувши лук через плече, я підбігла до оленяти. Витягши стрілу, я сховала її. Чим хутчіш я закинула на себе малу тушку, та сховалася у густий ліс.

Прямуючи додому, я по дорозі збирала молоді гілочки ялівця. З них варять засіб для відлякування комарів та інших кровоссальних паразитів. Як дівчина скажу, що мити ним волосся дуже корисно. Після таких відварів волосся м’яке й довго зберігає свіжість.

Ось і мій дім. Старе бомбосховище, яке майже все завалене. Проте, тут збереглися важливі кімнати. Наприклад, кімната зв’язку, яка була винесена у бік, порівняно з іншими,  стала для мене спальнею.

Велика дружна сім’я у катакомбі жила вісімнадцять років. Жили б і більше, але боги вирішили інакше. Після сильного землетрусу під землею залишились більшість жінок та старших людей, було вирішено, переселитись у гараж. Ті часи були самими важкими для тих хто врятувались.

Скорбота за рідними, яких поховала гора, голод, адже всі ферми, городи також завалило, подальші землетруси й стали причиною виходу людей з їх сховища.

Хоч й показники радіаційного забруднення перевищували норму, люди покинули гору, й почали життя на поверхні.

Висадженні татом та мамою фруктові дерева допомогли пережити скруту. Висаджена пшениця майже зникла. Поодинокі колоси можливо було знайти, та заготувати для наступного засіву.

Нові умови життя забрали ще декілька життів. Це були діти. Новонароджені не змогли пристосуватися до такого радіаційного фону та за невдовзі  загинули.

У наших батьків боги забрали їх дітей. Але через рік, коли їжі було достатньо, чоловіки збудували по хаті для кожної сімейної пари, з’явилися й перші діти «нового» покоління.

Мама одна з перших дізналася про свою дитину, тобто про мене.  Згодом кожну пару вітали з поповненням. Це й справді було святом.  «Нові» діти були стійкими до радіаційного фону та інших змін у природі.

Ми росли, нас навчали наші батьки. Дівчат та хлопців не ділили. Не було понять «вона дівчинка, їй не можна, а він хлопець він повинен». Хлопці вміли шити й готувати, а дівчата полювати й зашивати рвані рани.

Дякуючи саме такому вихованню мі були готові до всього. Майже.

Я поклала впольоване на великий камінь, де ми розділювали м’ясо.

- Яшо! Я повернулася!

- Аню, ти вчасно.

Мені назустріч біг хлопець, що на шість років був молодшим за мене.

-Що, сталося?

- Там Андрій дещо знайшов… точніше декого,- блакитні очі підлітка сяяли, як зірки.

- Кого?

- Секрет. Біжімо, подивишся.

- Мені вже лячно,- з усмішкою на обличчі, я побігла за хлопчиськом.

Він відвів мене у стайню, де жили ново-приручені рогаті тварини. Забігши у неї я зустрілася поглядом з Андрієм. Вищий за мене на голову хлопець стояв при вході й тріпав малому Яші волосся. Вони були братами, але різних поколінь. Андрій був дитиною сховища, а ми – поверхні. Відрізнялися ми від тих дітей не лише здоров’ям, а й зовнішнім виглядом. Покоління підземелля вони були світловолосими, з ніжною білою шкірою, «нові» діти – навпаки. Чорняві, з більш темною шкірою, що була більш стійкою до сильного сонячного випромінювання.

-Андрій, що трапилося?

Посміхаючись, він відповів:

-У нас поповнення,- хлопець відійшов у сторону, і я побачила це, так зване поповнення.

- Вовченята!?- я була шокована,- Андрій, вони чудові!- я одразу потягнулася до них.

Ці тваринки були милими та пухнастими. Я ледве взяла одного, адже хоч вони і були маленькими, але геть не крихітними. Вовки нового світу давно перестали бути розміром з собаку, вони швидко еволюціонували, перетворившись на величезних монстрів.

- Андрій сказав, що вони тепер будуть жити з нами,- Яша присів біля інших цуценят.

- Невже?

- Так, Аню. Вони тепер наші.

- Добре, але...- я зам'ялась,- можна тебе на декілька слів?

-Звичайно.

Ми покинули хлів і відійшли достатньо далеко, щоб Яша нас не чув.

- Ти з глузду з’їхав? Та це ж потенціальні вбивці,- я протягнула йому песика.