Глава 2

Наплічники на плечах, ножі у ножних, дві людини зі своїми одомашненими вовками у дослідницькому поході.  Йти через ліс приємно, але дуже важко. Де-не-де зустрічаються непрохідні хащі, через які не пройти без мачете.

У новому світі життя мусило розвиватися з початку. Старі ліси майже зникли, тому віднайти велику сосну було наче не дивом. Такі дерева ми оберігали від зайців, якы ласують корою, мурах, які будують житла в стовбурах дерев та оленів під час линьки.  Дідусь казав, що раніше оберігали не лише поодинокі дерева, а й цілі ліси, що пролягали на цих горах, папороті й невеликі ялини. Таке поєднання двох світів рослинності важко було зустріти до катастрофи, але зараз це повсякденність.

• Підемо вздовж річки.
• Веди. Адже ти знаєш шлях, не я,- вона дістала ніж.
• Навіщо ти дістала ніж? Прирізати мене хочеш?
• Авжеж.
• За що?!- з сміливою юнацькою посмішкою поцікавився Андрій.
• Є за що. Наприклад те, як ти,- дівчина покрутила ніж у руках,- втік один, Бог знає куди, де міг загинути. А головне, негідник, ти підмовив на брехню свого меншого брата.
• Ти просто сердишся через те, що пішов я без тебе. І тобі потрібно було мити посуд за нас обох.

Анна наблизилася до нього надто близько.

• Відкривати нові території ми домовлялися разом! І посуд мила за тебе не я, а Яшка.  

Від такої близькості Андрію довелося відступити, впершись у стовбур дерева. Тим часом Анна все наступала. Підкинувши ніж у долоні, дівчина швидким рухом занесла його над головою й нанесла удар.  Андрій різко вдихнув. Прослідкувавши поглядом за рукою Анни він побачив, що її ніж стирчить у дереві.

- Ай! Це було вбивство мого самолюбства?

- Саме так. Прямо в його серце.

Андрій подивися знову на ніж, що був за декілька сантиметрів від його голови.

• Тобі треба підтягнути анатомію. Ти цілилася,- він схопився за руків'я ножа,- в голову,- витягнувши зброю, він простягнув її подрузі.

• Це ти просто низький.

• Ах, то це я низький! Тікай, бо зараз я тобі покажу «низький»!

І не зволікаючи дівчина побігла геть. Сміючись, під'юджувала хлопця різними влучними вигуками та коментаріями. Так, біжучи один за одним, вони спустилися до підніжжя гори. Вмившись, та поповнивши запаси води, друзі рушили вздовж берега.

Кілька днів вони прямували до величезної гори. Її назвали Двадцять першою, хоча у неї була назва. Цю назву знало старше покоління, вони називали її Говерлою, з нею пов’язували романтичну легенду про мавку Говерлу і сільського парубка Прута, які покохали одне одного. Це кохання не було схвалене батьком мавки, лісним богом, тому він перетворив свою доньку на гору, а парубка на горну річку, шлях якої пролягав в околицях гори, але ніколи не на ній.

• Увесь час хотіла спитати,- Андрій сповільнився і уважно дивився на дівчину,- чого тебе взагалі понесло так далеко?

• Анно, я просто хотів  прогулятися.

• Ага, декілька днів, ще й там, де живуть зграї голодних, величезних вовків, які менше чим за хвилину пошматували б, проковтнули тебе й забули,- декламувала дівчина, перестрибуючи через старе повалене дерево.

• Не перебільшуй.

• Ні в якому разі.

• А ти переймалася за мене?- з хлопчачою невинністю запитав хлопець.

• Авжеж. Я думала, що ти взагалі в ту кузню переїхав жити і мене покинув. Як не скажу Яші, що я до тебе йду, так він мені: «Андрій дуже зайнятий, просив не турбувати»,  а ввечері, коли ти не приходив на вечерю я думала, що ти спиш, адже мені розказували, що ти ду-уже втомився, давно вже спиш і не потрібно тебе зараз чіпати.

Враз вона зупинилася й різко присіла навколішки.

• Андрію, пригнися! Швидко!- вона смикнула хлопця за куртку вниз,- Та тут не тільки величезні вовки, а й кабани!

• Чесно кажучи, у той раз я їх не зустрів,- присівши, прошепотів Андрій їй на вухо.

• Бо був дуже уважний, прям як зараз.

• Та справді я тоді нікого не зустрів. А зараз не помітив кабана через те, що був захоплений тобою.

• Ой, не заливай! Захоплений ти мною… краще помовчи, бо почує і буде нам непереливки.

Андрій покірно замовчав. Тим часом полосата дика свиня перекопувала землю. З півгодини ця тварина порпалася, чавкала, хрюкала. Але в тім пішла геть. Вибравшись з свого прикриття, друзі вирушили далі.

• А де ці пси ділися? Кого ми охороняти нас вчили?- бідкувався Андрій. - Ми стільки просиділи в хованці, бо боялися цієї свині. Так би вже мали шашлик.
• Не бійся,- Анна поклала руку хлопцеві на плече,- зроблю тобі шашлик із білки.

Уявивши таку альтернативу Андрій поморщився, на що його подруга дзвінко розсміялася.

Їм залишалося ще трішки до місця призначення, але вони все ж таки вирішили зупинитися на обідню перерву. Спостерігаючи за трапезою дикої тварини Андрій і Анна й самі зголодніли. Головною стравою сьогоднішнього дня була, як і казала дівчина, білка. Її Анна вполювала, ще до зустрічі з дикою свинею.  Вміло розділивши її тіло на шматки Андрій розпалив багаття.  Поки хлопець займався готуванням їжі, Анна вирішила роздивитись місцевість.

Відкрита галявина була заповнена різнобарв'ям квітів: жовтими кульбабками та солодкою конюшиною, десь можна було побачити острівці польових ромашок. Над цими природними килимами літали бджоли й метелики. Десь далеко з лісу чути спів птахів, а від табору линув запаморочний запах  їжі.

Трохи далі, де починався знову ліс, між травою були прогалини. Така аномалія притягнула погляд Анни.  Обернувшись, вона прорахувала, що це досить далеко від їх місця зупинки й якщо вона туди побіжить, то примусить Андрія чекати, а можливо й нервувати.  Тим паче краще займатися дослідництвом на повний шлунок.