ІІІ

***

Лише через дві з половиною години бригада Ганса, здійснивши підйом, вийшла на пагорб, з якого подорожні побачили будинки. Сонце ще було високо, досить високо. Але з долини здавалось, що сонце м’яко вмостилось на кронах смерек, і, мирно спочиваючи, спостерігає за мандрівниками. Дорога йшла далі в гори, а до села вів плай, що оминав гірський струмок.

Село відрізнялось від того, що Фабіо доводилось бачити в Італії чи навіть у всій Австро-Угорській імперії. На восьми невисоких пагорбах стояли дерев’яні хати, в самій долині – ще з десяток. Біля хат стояли господарські будівлі, тини з жердин. Так собі, «пікколо віладжіо»! Окрасою села була церква! Це дійсно витвір мистецтва! Висока, дерев’яна, зі шпилем, який вінчав хрест… Молодий італієць дивився на неї затамувавши подих.

Обабіч села на лугу паслося трійко корів та одне теля, біля якого бігало двоє дітей в білих сорочках, а трохи далі сидів старий дідок, який курив люльку та випускав густі клуби диму. Плай вів якраз повз луг, де паслись корови. Бригада Ганса почала спускатися до села, Ондраш з конем попереду, за ним сам Ганс із Фабіо, потім решта. Замикали процесію підривники-чехи, які продовжували щось жваво обговорювати.

- Йоу напот, чоловіче! – звернувся до дідка Одраш, порівнявшись із ним.

- Йоу напот ківанок! – відповів дідок і за прокинувши голову, випустив в небо густий дим.

- Просимо дозволу увійти в село, пане!

 - А чого ж вам треба, гольтіпаки?

- Хочемо коней залишити, та провідника найняти…

- Коней можете залишити, якщо є крони – то й доглянутими будуть. А з провідниками важко… В селі самі жони!

- А всі газди де? Невже сталося щось?

- Та най тя!.. Поплюй, дурню! Чоловіки на полонині, з отарами!

- Що він каже? – спитав Ганс, порівнявшись з Ондрашем та дідком. Поглядом почав шукати Ференса. – Шайсе! Фері, ву біст ду?

- Каже, що коней можемо залишити, але провідника – немає… - відповів чистою німецькою Ондраш. – І за коней ми платитимемо, вони їх не куплять, чоловіків немає зараз в селі…

Ганс розгублено дивився на Ондраша, ніби язик проковтнув. Запала незручна тиша, яку порушив кашель дідка, що глибоко вдихнув дим з люльки.

- Йдіть до войта! Крайня хата на пагорбі… - протягнув руку в напрямку великого будинку дідок, відкашлявшись. – З ним і переговорите! – а сам розпластався горілиць на зеленій траві, втягнув тютюновий дим та випустив його в небо.

Процесія рушила далі. Ганс продовжував здивовано дивитися в сторону Ондраша, а Фабіо лише усміхався в свої рідкі вуса. Біля струмка жінки прали білизну, навіть не повернувшись в сторону подорожніх.

Фабіо продовжував дивуватися красі природи. Село лежало в глибокій долині, з усіх сторін оточено густим лісом. Густою стіною обрамляв ліс долину, і по периметру захищав від вітрів. Сонце починало ховатися за смереки, і вони, смереки здавалися густим частоколом стародавніх городищ чи легіонерської фортифікації. Тіні дерев лягали низько на долину. Їх можна було порівняти з велетнями, що захищають село від небезпек зовнішнього світу. Голубою стрічкою долину розсікав струмок. Досить широкий для струмка, як помітив Фабіо, але недостатнього глибокий і широкий,щоб його можна було назвати річкою. Кам’янисте дно русла і берега були пологі, і жінки увійшовши по коліна до струмка, засукавши спідниці, старанно прали, час від часу весело переговорюючись. Від струмка віяло прохолодою.

Коли плай в притул наблизився в струмка, Фабіо присів, набрав у долоні води і занурився у долоні обличчям. Яка насолода! Він почав розглядати струмок. Прозора вода, з голубизною, виблискувала на сонці. Ось пропливли маленькі рибки. Знову занурив руки у воду, і набравши в долоні жадібно почав її пити.

Несподівано почулися швидкі кроки за спиною Фабіо, хтось ойкнув, а Фабіо полетів у струмок. Вся бригада залилася дзвінким сміхом. Фабіо повернуся, рукою витер обличчя і обімлів. Перед ним стояло курносе дівча, з довгою косою, в яку заплетена стрічка, з глибокими зеленими очима. Дівчина була одягнута в білу сорочку та бавовняну подолку і кольорову плато. На тонкій шиї висіли великі коралі червоного кольору.

- Вибачте, пане, я поспішаю! – дзвінко проговорила скоромовкою дівчина, усміхнулася, і побігла далі. До Фабіо підійшов Одраш і подав руку, допомагаючи піднятися.

- Що вона сказала? – ухопившись за руку Ондраша почав підводитися Фабіо.

- Сказала, що не варто сидіти на плаю, де бігають вродливі мавки! – засміявся Ондраш і похлопав італійця по плечу.

- Що це було? – відійшовши від приступу сміху підійшов до хлопців Ганс.

- Небезпечні русинські Карпати! – усміхнувшись лукаво підморгнув Фабіо хлопець. – І його небезпечні жителі…

- Всі б вони були такі небезпечні, - втрутився в розмову Ференс, підійшовши до гурту. – Пану треба перевдягтися. Сонце сідає, буде холодно.

- Так, Фабіано, переодягайся та доганяй. Ми до войта, треба ще ночівлю організувати.

Коли Фабіо перевдягнувшись вже підходив до хати войта, з хати вийшли Ганс, Ондраш і Ференс. Де хата войта було вгадати не важко. По-перше – це була найбільша хата в селі. Ну а по-друге, біля хати юрбилися усі робітники бригади. Войт із Гансом через Ондраша щось жваво обговорювали. Видно було, що торгувалися. А старий Ференс час від часу погладжував густі сиві вуса. Робив він це із задоволенням, і було чого: пан Ганс, який раніше із зневагою дивився на нього та сина різко змінив своє ставлення до них. Ще б пак, для австрійця той факт, що молодий мадяр вільно володіє його рідною мовою, та ще й допомагає у переговорах – не аби як тішить самолюбство бригадира. А це дозволяє розраховувати і на підвищення плати за його, Фері, і сина послуги. Лишень би гарячий Ондраш не перечив пану та не сперечався, хай краще б з італійцем розмовляв.