ХVІ

Ранком туман вкрив весь табір. Чоловіки, яким так і не вдалося поспати цієї ночі – куняли на своїх постах, час від часу позіхаючи. Ведмідь, чи ведмедиця, біс його знає – ходив навколо табору цілу ніч, так і не наважившись наблизитись до людей зі зброєю.

Ганс прокинувся першим, та почав будити підривників-чехів. Двоє робітників, що були вчора із ними в горах стояли на чатах всю ніч, не спавши. Тому бригад вирішив взяти двох інших, що поспали хоч трохи. Разом із тим йти в гори ні в кого не було бажання – десь там ще ходив той клятий ведмідь, зустрічатися з яким не було бажання, а така зустріч в лісі стовідсотково закінчиться фатально.

Тим не менш, Ганс обрав двох «добровольців». Бригадир підійшов до Фабіо та розштурхав його ногою:

- Досить спати! Прокидайся!

- Так, пане! – зіскочив Фабіо на рівні ноги.

- Ти сьогодні теж в гори? – спитав його Ганс.

- Так, пане, з Ондрашем!

- Гаразд! Тільки довго не валандайтесь, бо ведмідь десь таки тут бродить… Зустріч із ним не обіцяє нікому нічого хорошого…

- Ми будемо обережні!

- Старшим призначиш Ференса! – кивнув австрієць. – До зустрічі ввечері!

Ганс попрямував до братів-чехів та робітників, що чекали його на вході у ліс, і разом з ними вже вирушив.

- Чого Ганс хотів? – підійшов до товариша Ондраш.

- Та… - махнув рукою Фабіо. – Дурня! Нам теж час! Сказав батька залишити за старшого, як вирушимо!

- Батько пройшовся навколо табору – слідів ведмедя немає! Але ж ми його чули! – напівпошепки промовив мадяр. – Дивно це все!

- Ага, гірські духи безкарно знущаються над безневинним арідником та його посіпаками… - тихенько реготнув Фабіо.

- Смішки тобі! – у відповідь усміхнувся Ондраш. – Збирайся, нам час вирушати.

Через півгодини хлопці вирушили по запланованому маршруту. Саме цікаво, що вони навіть не помітили, що за ними ув’язався «хвіст». Був серед робітників верткий, але досить непримітний, австрієць – земляк Ганса. Навіть його імені ніхто не пам’ятав чи він його просто не говорив. Саме він тишком-нишком розповідав Гансу про настрої в таборі. І от сьогодні зранку отримав завдання від бригадира – відслідкувати маршрут Фабіо та Ондраша.

Чоловік непомітно просувався вслід за хлопцями, не наближаючись до них сильно. Єдине, що його бентежило – він не міг уловити суті розмови друзів. А так хотілось більше вислужитися перед паном.

Фабіо і Ондраш, розуміючи, що саме сьогодні їм потрібно віднайти хоч якусь зачіпку, щоб розгадати загадку, яку таїв в собі замок, йшли через ліс швидким кроком по вже второваному шляху.

- Так і все таки, друже, де нам шукати відгадки на не загадану загадку? – звернувся до Фабіо мадяр.

- А я не знаю! – відповів другу італієць. – От відверто! Поняття зеленого не маю!

- І все таки я схиляюся до тієї думки, що тою стіною, прикритою гардиною повинен бути потаємний хід! Ось там і заховані всі відгадки…

- Оце якраз і є твої здогадки… - Відповів Фабіо. – Добре, давай розмірковувати інакше: якщо Ганс шукає теж замок, значить його цікавить не сам замок, а те що у ньому. Допустимо, за стіною заховано якраз те, що розшукує Ганс. Тоді, зламавши стіну ми спростимо йому пошуки. А замок він знайде, рано чи пізно!

- Згоден з твоїми доводами. – кивнув Ондраш.

- Давай далі. – продовжив італієць. – Якщо це реально потаємний хід, то по всім законам загадкових будівель, до нього повинно бути мінімум два входи…

- Ой, ну давай ти не будеш мені розповідати про Ватикан і його таємниці. – пирснув зі сміху Ондраш. – Всі знають і ніхто не бачив! Це із жанру фантастики!

- Ну і не буду! – образився Фабіо.

- Разом із тим, якби нам довелося щось ламати, крім голови – я думаю, мольфар би сказав… -  промовив задумавшись Ондраш. – А якщо нічого не сказано ламати – значить підказка повинна бути десь зверху… і ми просто не помітили її…

- А оце слушне зауваження! – погодився з мадяром друг.

Отак сперечаючись і обговорюючи ситуацію навколо замка та його таємниць і слів мольфара, хлопці дійшли до тропи, що вела до замку. Зупинившись трохи перепочити, кожен зробив по кілька ковтків води. Як раптом десь в гущавині лісу почувся гулкий рик…

Хлопці насторожилися та звели гашетки карабінів. Рик повторився вже ближче, і ось з лісу вийшов власник того рику. Велетенський звір! Темно-буре хутро виблискувало на сонці… Ведмідь став на задні лапи та дивлячись на переляканих хлопці заричав, махнувши кігтистими лапами в їхню сторону. Потім повільно опустився на чотири лапи, і попрямував в гущавину.

Ондраш і Фабіо оторопіло дивилися в слід ведмедю.

- Тепер мені страшно повертатися в табір, друже! – тремтячим голосом сказав Фабіо.

- Ти будеш мені розповідати! – напівпошепки відповів Ондраш.

Вони почали повільно виходити на стежку, що вела до замку, постійно озираючись в сторону лісу. Зустріти цього велетня на вузькій стежці – неминуча смерть! Перевіряти, наскільки звір матеріальний, у хлопців бажання не було зовсім. Гірський дух чи реальний ведмідь – байдуже. Не напав на них, значить порахував це недоречним, в даний момент.