ХХІ

***

Село розбудив глухий гул в горах. Штефан вибіг в одному спідньому з хати та почав вдивлятися в гори. «Ой не до добра цей гул!..» - подумав про себе войт. З кожної хати в селі повиходили селяни, і як і войти, вдивлялися в гори.

- Що то таке, Штефку? – підійшла до нього підстаркувата жінка, спираючись на клюку.

- А бо ж я знаю, Марисю? – відповів войт, знизавши плечима.

- Духи зляться, біда буде! – сказала стара та розвернувшись пішла собі.

- Не каркай! – не дивлячись на неї сказав Штефан і продовжував дивитися в гори.

Ніч стояла на диво світла, місяць яскраво світив, освічуючи село ніби сонце вдень. Вже кілька днів не було дощу. Так, густий туман спускався на долину, але якої біди він міг наробити. От якби дощ… чи сніг… інша справа.

Старі люди розказували, що дуже давно, коли гірські духи хотіли покарати за щось людей, то вони кидали з гір їм величезні валуни. Коли люди не переставали творити зло – влаштовували каменепади. Ну а як зовсім від рук відбивалися – то заливали долини водами з гір. Багацько людей гинуло! Тому й настанову старші давали шанувати гірських духів, не творити зла та берегти природу.

Гул в горах насторожував Штефана. За його пам’яті не було в горах великих бід: ну зійде селевий потік або лавина взимку, чи десь отару чугайстр відведе, ну блуд вчепиться в чоловіка в лісі, або нічниця в дитини сон вкраде, як матір за худобою погано догляне.

У тут як песиголовців зграя вовтузиться в горах, та з відьмами шабаш влаштували. Ой не подобається війту це все, не подобається. Захара б сюди! Він би, як мінімум підказав, що робити. Поговорив би з Повітрулею – ця малеча всюди літає, багато бачить.

«Невже арідник з бісами таки добралися до місця, куди прямували та взялися творити зло?» - войт мотнув головою. – «Не можна бути таким темним! Вони йшли будувати залізницю… Будуть підривати гори, робити проходи… Але чим це не зло для мешканців гір? Злити духів гір не можна».

- Слава Ісу! – в хату увійшов піп Матвій.

- Слава навіки, Матвію! – встав Штефан і кивнув головою. – Чого тобі?

- Вся церква ходуном ходила! – почав жалітися священник. – Чого гори трясе? Тобі Захар нічого не казав?

- А хто Захара безбожником називав? Бісовою душею? Не ти?

- Штефку, чого ти розійшовся… - образився піп. – Так він нехрист, з бісами якшається…

- Матвію! – гримнув по столі войт. – Він так само хрещений, як і ми з тобой! А з духами тільки добрими спілкується і людям на добро!

- Добре тобі буде… - не правий я був… - сказав Матвій понуривши голову. – Так що Захар казав?

- Казав, що арідник з бісами в село не вернуться, але біда ще не відвернута. – потер чуба войт. – Він послав тих хлопців, ну пам’ятаєш, того мадяра і молодого, на фекетуня схожого…Так от, вони мають біду відвернути.

- Ну то біг їм в поміч! – перехрестився піп. – Чого давно з полонини новин не було! Не хочеш Йошка послати? – змінив тему Матвій.

- От без тебе не подумав би… - буркнув Штефан.

- От чого ти на мене зуби скалиш, Штефку! Я ж не зі зла…

- Йошка я ще третій день як відправив… Уже мав би вернутися!

- От і добре! – встав Матвій і ще раз перехрестився. – Добре, друже, йду я утреню правити…

Войт махнув рукою на прощання, вже не встаючи з лави. Матвій не був поганим чоловіком, та й божий чоловік не міг бути поганим (як вважав Штефан). Проте він не поділяв його поглядів. Так, є всевишній, який створив усе в світі і всі люди діти його… І вірив, що бог пожертвував сином своїм на відпущення гріхів світу… Але не вірити в те, що в задумці всевишнього були й духи гір, покликані захищати його жителів, поки бог зайнятий іншими справами? Не вірити, що нечистий, як теж зайнятий творінням зла (війни там, хвороби), не відправляє в гори своїх посіпак нести біду і страждання…

У цьому світі все взаємопов’язане. Войт пам’ятав, коли виходець із сусіднього села, молодий хлоп, тільки-но висвячений на сан був представлений селу, як новий священник. Він не був зверхній, але завжди вступав в суперечки… Як він казав – релігійний диспут… з усіма і кожним, а особливо з мольфаром Захаром, намагаючись переконати всіх, а скоріше за все – просто себе, в богопротивності мольфарства. І лише коли Захар витягнув Матвія з «того світу», як того вкусила гадюка – піп перестав нападати на мольфара, хоча думку свою не змінив.

Штефан же не просто так війтом став. Його люди поважають. Він п'ятнадцять років служив у війську… во славу цісаря брав участь у двох війнах і має нагороду. Коли повернувся в рідне село над Чорною Тисою – вирішив одружитися. І дівки мало не табуном осаджали хату Штефана. Але запала в душу дівчина, яку побачив на ярмарку в Рахові, і пішов він в зяті в далеке село в горах.

Якби його Ксеня була жива… Штефан одружився і через півтора роки у них народилася дівчинка, миленька така, куталася в грудях батька. Так і назвали її Міланкою. І жили вони душа в душу… Й Міланка росла-підростала. Якось біг не давав більше дітей Штефану з Ксенею, але сім’я жила дружно.

Коли помер старий войт, мешканці зібралися на віче та почали обговорювати, хто стане на чолі села. І тоді його Ксенечка сказала, що кращого войта, ніж її Штефко – не знайти! І люде, навіть не зговорюючись підтримали його кандидатуру. Тоді Матвій сказав, що підтримує кандидатуру Штефана, бо сам біг в церкві його освічував променями благословення.