Залізниця в горах

ХХV

Минуло більше дня, як Ганс із братами-чехами вийшли з табору, та два дні, як не було вістки від сина. Ференс відверто нервував, але намагався не показувати виду. Серце підказувало, що з Ондрашем все в порядку. А якщо він затримується – значить щось сталося… можливо з Фабіо? Ні, старому мадяру подобався той молодий італієць. Та й з його сином він поваришував. Тому злого Фабіано він не бажав, хоча й злився на нього, що забрав Ондраша та не повернулися вчасно.

А ще той клятий ведмідь… Він показав робітникам як змайструвати пастки на ведмедя. За два дні ведмідь двічі навідувався до табору та ходив навколо нього, наганяючи жаху на робітників. Коли ж навідувалися до пасток – вони не були цілими. Складалося враження, що ведмідь свідомо йшов на пастки, пастки спрацьовували, ламались об тіло ведмедя і… Та ні, чортівня! Або ведмідь свідомо руйнував всі пастки! Але хіба дика тварина може бути настільки розумною? Ференс чув, що в ціркусах дресують ведмедів, і ті катаються на велосипедах. Проте тут дика природа, а навчити ведмедя знаходити і руйнувати пастки – кому таке під силу.

Робітники час від часу відправляли до Ференса делегата: середнього віку мадяра з Мішкольца, на ймення Орпад, який тут був зі своїм сином сімнадцяти років Чобікою. Орпад переконував земляка вирушати в Рахів, які і наказував Ганс. Бригадир назначив Ференса за старшого, і цей вибір схвалювали всі робітники. І саме від Ференса залежала по суті їхня доля. А той факт, що ведмідь усі пастки розламував – не гарантувало щасливого виходу до Рахова. Так, вони виставляли сторожу, влаштовували чергування, але відверто усі були вже стомлені та знервовані. Крім того вийти до Рахова явно не було легкою справою, оскільки це був тривалий піший перехід через гори, ліси, і чергову небезпеку – Чорну Тису. Ніхто з робітників на бачив ту річку, але сама її назва нічого доброго не обіцяла.

Старий Ференс вагався. Ганс сказав чекати три дні, і тільки по завершенню трьох днів виводити бригаду на Рахів. Минуло два дні, залишався один день, але хлопці з бригади не хотіли чекати. Головною причиною був той клятий ведмідь. Другою причиною було те, що запасів було ще на два дні, а перехід до Рахова скільки міг зайняти – відповіді не мав ніхто.

- Ференсе! – під вечір другого дня підійшов до старого мадяра Орпад. – Так що ти вирішив?

- Га? А, це ти Орпаде! Вибач, задумався…

- За хлопця свого думаєш? Я и свого ніколи не відпустив!

- Виросте з мого дуба – він тебе питати не буде… - гірко усміхнувся Ференс.

- Так все таки? Хлопці хочуть почути, що ти вирішив! Що нам робити? – не вгавав Орпад.

- Пан Ганс наказав чекати його три дні… Сьогодні минув другий…

- Але ми майже без припасів!

- Це я знаю, борате! – положив співрозмовнику руку на плече Ференс. – Але вніч бригадир не вийде в ліс, тому чекати його можна максимум на обід завтра, а то й на вечір.

- Але…

- Як ми будемо виглядати, як ми зайдемо в Рахів, а за нами увійде Ганс?

- Дурня… - плюнув на землю Орпад.

- Може й дурня, а може й нас без платні залишить…

- Є в твоїх словах раціональне зерно! Провести стільки часу в цих клятих горах і залишитися без платні… Хоча, ми нічого не робили!

- А це не наша справа! – тихо промовив Ференс. – Є бригадир, у нього є голова, він чоловік учений.

- Ну так, а наша справа робити роботу…

- Пропоную дочекатися завтра… Може Ганс повернеться… А може й Ондраш? – по щоці старого мадяра скотилася сльоза.

- Гаразд, я переговорю з хлопцями… - встав Орпад і потис руку Ференсу.

Робітники після повернення Орпада щось дуже жваво обговорювали,а потім, по завершенню Орпад встав і повернувшись в сторону Ференса підняв руку на знак згоди з його доводами усіх робітників. Ференс лише мовчки кивнув та усміхнувся.

Ніч минула спокійно. Навіть ведмідь не навідувався та не будив своїм риком. На небі розсипом сяяли зірки, а яскравий місяць освітлював табір, тому все було як на долоні. Єдине, що холод діймав, але до цього вже всі звикли… Такі будь-які гори! Кляті гори… Ференс вже скучив за своїми рівнинами на березі рівно плинної Тиси. Старий любив, щоб гори були видно здалеку, а не лазити по них, як той гірський козел.

Ференс при слухався до тихої розмови робітників за сусіднім вогнищем. Чергова оповідка видалася йому цікавою. Мадяр не був темним селянином, як і забобонним не був. Але чортівня, що творилася навколо бригади Ганса змушувала таки повірити в оповідки та легенди про русинські Карпати.

Був у бригаді гуцул, який по заробіткам вже років десять ходив. По його словам він був і в Альпах і на Мораві, і навіть мокав ноги в Балтійському морі. Тому, напевно, й володів досить непогано німецькою. Який з нього був робітник – сказати було важко, але оповідач просто чудовий. По части саме він винен у тому жахові, що находив на робітників.

- Та кажу вам щиру правду, хлопці! – бив себе в груди гуцул.

- Ой та не бреши, Йване… - гелготіли навколо нього робітники. – Заливаєш!

- Та кажу вам, особисто не бачив, але бабця моя, царство їй небесне – точно не брехала. А вона то точно бачила і знала, що і як.

- А побожись!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше