ХХVІ

***

Ганс із допомогою Яна дістав скриню із скарбом до кабінету. Австрієць занурив руки в скриню та з насолодою почав копирсатися в золотих монетах та прикрасах. Його зовсім не бентежило, що це криваві гроші. Це військові трофеї, а колишнім власникам вони навряд чи знадобляться.

Ян і собі почав перебирати прикраси, викладаючи на стіл після огляду. Дійсно, правду кажуть, що золото заворожує. І тут же цілий статок. Бачив би це Мірко… Чех відразу нахмурився, згадавши брата. Все через цей клятий скарб! Але брата не вернеш, а помститися треба. «Цей скарб став виною, він і допоможе!» - про себе подумав Ян.

Насолодившись спогляданням золота чоловіки почали викладати на стіл вміст скрині: монети по десять в стовпчик, мілкі прикраси та перстені – окремо, ті що більші (діадеми, кольє) – в іншу сторону. Це зайняло чимало часу, поки в скрині не залишилося і крейцера. Як наслідок увесь стіл був закладений скарбом.

- Це шалене багатство! – присвиснув Ян.

- Ну, я тобі казав, що буде чимало… - усміхнувся Ганс і продовжив. – Тут скарбів достатньо, щоб розділити на трьох. Міркову долю ти забереш! Мені шкода, що він загинув.

- Твоя воля, Гансе… - промовив чех опустивши голову. – Ти знаєш на що я витрачу гроші! Я знайду того харцизяку і змушу заплатити за смерть брата.

Ганс розділив усі скарби на трьох, майже порівну, кілька монет і два персні просто не ділилися, але їх Ян просто відсунув на сторону бригадира. Ганс лише усміхнувся, положивши руку на чеху на плече в знак згоди.

Після того, як скарби були поділені та скинуті в наплічники, чоловіки поставили на місце стіл, склали книги, які до того валялися на підлозі та приготувалися до виходу. Ян ще довго стояв біля могили Мірка, думаючи про щось своє. Ганс вирішив не заважати підривнику  та ще раз оглянув замок, зазирнувши у дві спальні, в які вони не заходили. По суті ті кімнати не відрізнялися від попередніх. Єдине, що здивувало Ганса в кімнаті без вікон, праворуч від кабінету, такій же, як і тій, де чех знайшов підказку як віднайти скарб – велике полотно, на якому було зображено якусь нечисть. Картина була виконана в темних тонах з переважаючим червоним. На картині армії бісів билися між собою біля підніжжя пагорба, на якому зійшлося два демони – червоний та чорний.

«І тут ця чортівня!» - подумав про себе Ганс. – «Задовбала ця містика…»

Завершивши з оглядом, Ганс вийшов із замку та закурив свою люльку. Ян вже закінчував сідлати своїх коней, які чоловікам дісталися від банди Міклоша. Бригадир підійшов до нього та довго не наважувався заговорити.

- Я прийняв рішення, Гансе! – почав першим Ян. – За будь-яких інших обставин я б продовжив дорогу з тобою. Але обставини змінилися.

- Я розумію… - промовив австрієць та затягнувся димом з люльки.

Ян простягнув руку Гансу, і той її потис. Чех вивів коней із подвір’я замку, перевів через брід, і сівши на коня, взявши за узду другого – помахав Гансу на прощання. Далі розвернувся і поскакав верхи. Якраз у тому напрямку, куди вчора втікав Міклош.

Ганс ще довго стояв, дивлячись у слід Яну, допоки люлька не перестала диміти. Постоявши, він витрусив люльку і пішов сам сідлати коней, що залишилися. Йому належало ще повернутися в табір, зібрати до купи тих лайдаків і виходити на Рахів. Досить часу вже втрачено.

- Ех, шкода, що з вітерцем до табору не доїхати… - сказав вголос сам до себе Ганс, похлопавши коня по спині.

І дійсно, Яну було простіше – сів на коня й поїхав. А от австрійцю доведеться вести двох коней вузькими стежками. Та ще й той клятий ведмідь, біси б його вхопили. Ну, про всяк випадок можна було б одним конем пожертвувати, а інший би виніс Ганса в безпечне місце.

Так роздумуючи Ганс навантажив коня, взяв двох за узду, перезарядив про всяк випадок карабін, і положивши його на плече вийшов із подвір’я замку

Сонце нестерпно пекло. Ганс із конями перейшов брід, який годиною раніше перейшов Ян, і попрямував у протилежному напрямку. Ганса не гнітила смерть Мірка, але було шкода молодого чеха. Та й брати-підривники були йому майже друзями. Ну, нехай не друзями – компаньйонами. Все таки краще, чим ті смердючі хлопи – і розмову могли підтримати, і випити з ними можна було. А тепер він змушений повертатися сам, а Ян гнаний помстою вирушив своєю дорогою.

Щоб там не казали, але їхати верхи таки простіше, чим тягнути за собою коня. Тим більше – двох, та ще й вузькими стежками, крутими підйомами та спусками. До валуна, від якого вони почали свої дослідження, і від якого він з братами-підривниками вирушили вже до замку, Ганс і його два коня шли майже три години. Благо від замку до ущелини можна було місяця під’їхати конем, хоча й Ганс призабув, як це керувати цією твариною.

Підйом від валуна до лісу виявився ще складнішим, ніж перша частина дороги. Коні ковзали на камінцях, їх доводилося буквально витягувати Гансу на собі.

«Добре що клятого ведмедя не видно і не чутно…» - про себе подумав австрієць.

А сонце плавно хилилося до заходу. Сил уже було витрачено більше, ніж Ганс їх мав, і він уже не раз пошкодував, що не поїхав з Яном. Врешті-решт Ференс виведе робітників у Рахів. І погнав його біс в той табір…

Коли вже бригадир з конями вибрався на схил почувся різкими і пронизливий рик. Невже таки доведеться зустрітися з ведмедем? Ну вже ні, подумав Ганс та скочив на коня! Відв’язавши другого коня австрієць прив’язав його до дерева – нехай ведмідь, якщо це він, поласує кониною. А от себе Ганс з’їсти не дасть. Шкода конячку, але власне життя дорожче. Тим більше, що Ганс тепер ще й непристойно багатий. От тільки толку з того багатства, якщо тебе з’їдять в цих клятих горах.