ХХХVІІ

***

Старий Штефко сидів на ганку того вечора, курив люльку і дивився в гори, не моргаючи і не відриваючи погляду. Вже другий день гори гуділи, не перестаючи. День тому в село заходив мольфар, щось говорив про велику битву і пішов в тому напрямку, куди не відриваючи погляду дивився войт.

По господарству бігала Міланка, час від часу зупиняючись біля батька та кладучи йому руку на плече. Той у відповідь гладив її руку, відривав погляд від далечіні, дивився на доньку, і та поцілувавши – бігла порати далі.

Коли дівчина закінчила роботи, вона сіла коло батька і теж почала дивитися в ту сторону.

- Оцко, якось тяжко на серці…

- Не журися, доню, все буде добре! - Штефан приголубив доньку.

- І з Фабіаном?

- Ти ще не забула того італійця? – розсміявся старий войт.

- Ну, він тільки трохи схожий на фекетуня… І ім’я красиве…

- Все буде добре доню, і з твоїм фекетунем теж… - погладив Штефан Міланку по її косам.

А гори продовжували двигтіти. Не так уже голосно, але відчутно. На церкві заспівав дзвін – отець Матвій кликав на вечірню. Раптом Штефан побачив, що з тропи, яка вела з гори, куди вивлявся весь час войт почала спускатися людська фігура. Фігура йшла важко, спираючись на палицю і хитаючись.

- Міланко, іди но гукни Йошка! Будемо мати гостя… - сказав Штефан і поспішив назустріч фігурі. Міланка ж побігла до хати Йошка.

Фігурою виявився мольфар: його тіло було в синцях, права нога кровоточила, одяг перетворився в лахміття, правий бік грудей Захара був розідраний невідомим чином, був затягнути поясом, під яким виднілися трави.

Штефан взяв старого друга під руку і взваливши як мішок собі на плече – почвалав до господи. В господі вже порала Міланка, а Йошко якраз підбігав до двору войта. Коли вони побачили тіло мольфара – вжахнулися і тільки мовчки переглядалися.

- Чого стоїте? Будемо чекати поки помре чи допоможемо? – рявкнув войт.

- А що ми можемо… - почав Йошко, але замовк під суворим поглядом Міланки.

- Оцко, що робити?

- Так… - задумався Штефан. – Йошко, топи піч і носи воду… А ти доню неси ті трави, що з весни збирала для Захара, і і мазі, що він приносив нам на схрон.

Всі почали виконувати вказівки войта, а той почав роздягати друга.

- Що ж тобою сталося, Захаре!

- Пииити… - прохрипів той.

- Не варто зараз, зачекай! Дай огляну твої рани.

З допомогою Міланки войт омив рани мольфара. Вони були не смертельні, єдине, що непокоїло – розідраний бік грудей. Але з допомогою міланки він наклав повязку, пошкодження ребер він не побачив.

Міланка завалрила трави, які сказав їй батько, і Штефан подав мольфару відвар трав:

- Пий, старий дурню!

- Не забув ще як готувати?

- Не буйся, не струю!

Захар почав пити відвар покашлюючи. Міланка спровадила Йошка і вже літала як пташка по господі. Вона любила, коли дядько Захар заходив до них у гості. Проте той стан, в якому вона побачила його сьогодні вибив її з колії.

- Так що з тобой сталося, друже! – не витримав Штефан.

- Велика битва була!

- Ну, гори так двигутіли, що здавалося небо впало на землю!

- Велика була битва, Штефане, і славна перемога!

- І Ви були в її епіцентрі, дядьку Захаре? – Міланка дивилася на мольфара з широко розкритими очима.

- Ні дитино, не був! Але дісталося мені знатно!

- Песиголовці? Той, що в скелі сидить? Хто ж так Вас пошматував, дядьку?

- В епіцентрі були наші герої, хлопці, яких я віправив на битву… а мені довелося вступити в бій з перевертнем!

- Ой, Захаре, Захаре! Не лякай дитину!

- Так що з хлопцями, дядьку Захаре?

- Дай мольфару відпочити, доню!

- Все добре з легенями тими! Перемогли вони арідника, згинув той назавжди! – проговорив мольфар і закашляв. – Я в той момент був в проклятій долині, в яку зайшов перевертень, що нападав на наших вівчарів!

- Ой, лишенько! – закрила обличчя руками Міланка.

- Що, дійсно то був перевертень? – з відкритим ротом запитав Штефан.

- А ти піди, у Того, що в скелі сидить – спитай! Він його забрав!

- А най тя кача копне, старий дурню! Рано мені до нього! Ще доню заміж не видав!

- А я тебе й не шлю жл него! Але ти мене ображаєш своєю недовірою!

- Ой, та вірю я тобі, вірю, Захаре! На тебе глянеш – враз повіриш! А зараз відпочивай, старий дурню.

Штефан з дочкою залишили мольфара і то враз заснув. Войт обійняв Міланку, та тихенько плакала йому в плече. Старий не міг зрозуміти, чи то від страху, чи то з радості, чи то ще чого. Він просто погладив доньку по голові і сказав: