Залізниця в горах

XLIII

***

Міланка метушливо почала накривати на стіл. Фабіо уважно слідкував за нею, коли зловив на собі погляд Ондраша. Той очима показав очима на дівчину і губами прошепотів «Ну!», а італієць сприйняв це як команду до дії.

- Міланко, дозволь допомогти?

- Хочеш допомоги? – уміхнуася дівчина. – Допомагай!

Дівчина вручила йому тарелі, які Фабіо розставив на столі. Дівчина почала жваво експлуатувати хлопця, і той залеве встигав. То вона повну миску вареників подасть, то майже зразу кухоль узвару з ягід. А тут вже сама тягнеу казанок борщу з печі. Фабіо хотів його хватанути, але обпік пальці, чим викликав спочатку сміх, а потім хмурий погляд Міланки.

- Он же ж недоладний! Борщ тільки з печі! – сказала дівчина, поставивши казанок на стіл. – Оцко, прошу до столу.

Штефан дістав свою наливку і Захар заусміхавши поивився на Ондраша:

- Едь кортя?

- Іген! – усміхнувся Ондраш і взяв наповнену чарку. – Егеш еге дре.

- Егеш еге дре! – повторили усі, і смакуючи наливку випили по чаці.

- Давайте до столу, панове! – запросив войт. – Міланка постаралася! Моя господинька!

Фабіо хотів почати розповідь, але був зупинений поглядом Ондраша, Міланка і Захар з Штефаном засміялися.

- Вивчити нашу мову, це ще не вивчити наші звичаї! – пояснив войт. – Спочатку повечеряймо, справи потім.

Смакові рецептори італійця було в екстазі. Такої смакоти він ніколи не їв. Він намагався себе стримувати, але часом відверто плямкав, чим викликав сміх присутніх. Коли усі закінчили з борщем, Міланка почала прибирати тарелі, а Фабіо їй вирішив допомогти, проте був зупинений війтом, який наповним чарки і запросив підняти їх.

- Так, юначе, наші традиції, як повноводна річка – поки не осунешся, не зрозумієш. – усміхнувся мольфар і почав смакувати наливко. – але окунешся! Апропо, я чув, що є країни, де плямкання – це найкраща похвала для того, хто готував страву.

Присутні знову дружно засміялися, а Фабіо зашарівся. Міланка подала тушені в сметані ребра і салат із зелені. Войт наповнив по третій чарці.

Так в сімейному колі пройшла вечеря. Фабіо аж почав важко дихати, так наївшись. Ондраш не відставав від друга.

Після вечері Міланка взялася прибирати зі столу, а войт запросив чоловіків у двір. Чемно подякувавши господині друзі і мольфар ослідували за Штефаном. На вулиці війло легкою прохолодою, ліс ліниво шелестів, зорями всипане небо і місяць яскраво освітлювали село.

- Ну а тепер можете розповідати… - почав Захар.

- А що тут розповідати? Знайшли ми арідника, і це не був Ганс. – по-русинськи почав Фабіо. – Через свою дурість той арідник мало не відправив нас на побачення з предками. Насилу вибралися, але більше бід від ного не буде!

- Он як! - протягнув Штефан, затягнувшись тютюновим димом.

- Якось дуже коротко. – дивлячись кристально в очі італійця промовив мольфар.

- Так а більше я немає чого розповідти… - ображено сказав Фабіо.

- Гадаєш? – запитав мольфар і перевів погляд на Ондраша.

- А я що? – знизав плечима Ондраш. – Можу підтвердити, все що сказа Фабіано – чиста правда…

- І ніяких там бісів, химер, чортів? – злякано запитала Міланка, яка стиха підійшла до гурту чоловіків і підслуховувала.

- Ну, були у того арідника посіпаки… - почервоніло відповів італієць. – Але ми так і не дізналися, що з ними сталося.

- Так, вони бісилися під горою і в результаті чого відбувалося все це… - сказав Ондраш і закрутив хаотично руками в повітрі.

- Ну, така бісівська натура… все на зло людям… - протягнув Штефан.

- Ні, Штефку, мала бути причина! – підняв вгору вказівний перст мольфар.

- А причина була… - зніяковіло вставив Фабіо.

- Яка ж? – в один голос запитали войт і мольфар.

- Звісно ж, золото… Біси срібла то ж бояться! – як розуміється розвівши руками сказав Ондраш.

- Ну, будемо сподіватися – на цьому біди від тої нечисті закінчаться! – сказав войт і загасив люльку. – А що там з тим золотом?

- А що з ним може бути? Залишилось в печерах, які завалило… - спокійно відповів Фабіо.

- І ви нічого там не прихопили? – вкрадливо запитав войт.

- Оцко, а навіщо їм то бісівське золото! – надувши губки обурилася Міланка.

- Тільки знання, пане Штефане, тільки знання! І досвід! – впевнено відповів Ондраш.

- То й добре! Ідемо до сну!

- Іди, брате, я ще з хлопцями на зорі подивлюся… - сказав мольфар.

Войт все зрозумівши обійняв дочку і попрямував до господи. А мольфар хитро подивився в очі спочатку Ондрашу, потім Фабіо, а тобі запитав:

- Ну так, я чекаю!

- Так більше нема чого… - переглянулися хлопці.

- Хіба-а-а… - протягнув Фабіо. – Професор Ушток казав, що йому тут із села допомагали. Ну, як допомагали… провізія там, матеріали, зв'язок із зовнішнім світом. Але чи це важливо?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше