XLVI

***

Зранку наступного жня табір загудів, як вулик. Пруська бригада Йоханаса-Альберта Верта відпрацювала більше трьох місяців свого контракту та дочасно виконала його. Тепер належало бригаді Ганса продовжити роботи, а через кілька місяців – змінять і гансову бригаду.

Як і домовлялися, батько Ондраша з Марічкою вирушали з бригадою прусаків до Захоня. Їм виділили цілий фургон, яким правив товстий німець, який у бригаді був за кухаря.

Марічка відпочила, дружина Йоханаса, яка була з чоловіком у бригаді знайшла дівчині інше вбрання. Дівчина постала перед чоловіками такою красунею, що у Онраша завмерло серце, а решта просто затамували подих.

Дівчина підійшла до Ондраша і чмокнула його в щоку. У відповідь Ондраш спочатку зашарівся, потім весело засміявся, підійняв Марічку за талію і покрутивши у повітрі – поставив, та сам чмокну у щоку:

- Чекай на мене!

- Чекатиму! – відповіла дівчина та опустила очі.

Фабіо та Ондраш довго дивилися вслід возам, що віддалялися. З прусаками поїхав і мольфар. Він суворо наказав хлопцям не встрявати в жодні історії, а він прийде за ними за три дні до завершення контракта. Друзі не стали сперечатися – до сьогоні все, що казав мольфар збувалося; можливо не зовсім так, як вони це собі уявляли, але я казав мольфар «каверзи духів йому не відомі».

До хлопців ззаду підійшов Ганс і положив руки на плечі обидвом:

- Ну що, лайдаки! Веселі у нас були пригоди? – спитав він усміхнувшись, на що хлопці просто кивнули головами, а Ганс продовжив. – А тепер згадайте для чого ми тут…

- Так пане! – сказав Фабіо. – Пам'ятаємо!

- Пам’ятаємо… - задумано повторив Ондраш.

- А дозвольте запитати, пане Гансе, що Вам мольфар сказав на прощання? – раптом запитав Фабіо. – Якщо не секрет…

- Та який секрет! Казав не гратися з вогнем, бо обпечуся… Дивний той мольфар… - сказав Ганс і пішов у свій намет.

Далі потягнулася рутина: Ганс, за наполяганням Ференса, призначив головним над робітниками Орпада; Ондраш пішов у помічники Фабіо; бригада швидко влилася в роботу і за перші дві неділі пройшли два кілометри та проклали колії.

У вільний від роботи час Ондраш продовжував навчати Фабіо русинської, натомість Фабіо теж зайнявся навчанням Ондраша. Розуміння молодого мадяра у фізиці були досить поверхневі, хоча хисту йому було не замати. Ще у печері професора Уштока Ондраш цікавився винаходами, які впроваджував навіжений професор, і задумувався над відтворенням цих винаходів вже у себе вдома.

Але одна справа бездумно намагатис відтворити те, що побачив, а інша справа зробити це все на основі відповідних розрахунків. І от Фабіо, як досить вчений чоловік, хоч і не науковець, проте намагався пояснити другу основи механіки. Звичайно це все родилося по памяті.

Якось їхніми заняттями зацікавився Ганс, і яким було його здивування, коли з’ясувалися, що усі формули, які застосовував Фабіо для пояснень правильні, а усі розрахунки, які на їх основі самостійно робив Ондраш – максимально точні. Переборовши здивування Ганс запропонував хлопцям освоїти і інші розрахунки та формули, які будуть досить корисні при їхній теперішній роботі, та передав їм дві особисті книжки, та записи, які особисто вів уже здійснюючи практичну діяльність.

Ондраш відразу ж влився у навчання, і навіть забув за уроки русинської для Фабіо. Той не дуже й образився, і час від часу займався сам, а інколи приєднувався до Ондраша, намагаючись пояснити йому записи бригадира. Для себе, до речі, він не мало почерпнув для себе із тих же записів, і вже при виконанні робіт не лише бездумно дивився, як робітники виконують вказівки бригадира, але й намагався давати поради, узгоджуючи їх з Гансом. Сам Ганс був дуже задоволений і ходом виконання робіт, і тим, як друзі допомагали йому… а ще він був казково багатим чоловіком, навіть по міркам Відня чи Будапешта.

На другий місяць виконання робіт за контрактом бригада «вперлася» в скелю. Це якраз було в тому місці, де свого часу Ганс ставив мітки з чехами-підривниками. Бригадир махнув рукою, відганяючи сумні спогади.

Бригаді належало прокласти тунель для прокладання колії у цій скелі, але була одна проблема у Ганса… у нього було чимало динаміту, але не було підривників, які б грамотно заклали вибухівку. Проте робити було нічого, роботи потрібно було продовжувати, а на пошуки підривника часу не було.

Ганс підійшов увечері до хлопців, які сиділи осібно від бригади та займалися навчанням: Фабіо студіював русинську, Ондраш робив записи у зошит, який йому свого часу дав Ганс, креслив якісь малюнки.

- Ну, як успіхи? – запитав Ганс, підійшовши ближче.

- Дякуюємо, пане, що дозволяєте вчитися… - відірвав голову від зошита Ондраш. Фабіо лише кивнув головою.

- Ну, це не університет, проте будете вміти чимало тепер! А відповідно і вартість ваших послуг виросте… - усміхнувся Ганс і закурив люльку. – Є розмова, хлопці!

- Слухаємо, пане! – озвався Фабіо.

- Скелю на нашій дорозі бачили? – Ганс кивнув в сторону скелі. – Нам потрібно пройти через неї. Там метрів до ста…

- Треба підривати гірську породу… - почав Фабіо, але був зупинений поглядом бригадира.