XLVІІ

***

- Ой, цікаво, як там мій Фабіано? – замріяно Міланка сиділа на лаві за столом.

- От тільки не треба знову! – похитала головою подруга Ксеня, яка допомігти Міланці порати сиділа разом з нею в господі. – І нічого немає в твому італійці, чи звідки він там… Наші хлопці на порядок кращі!

- Ой, а хто? Йошко?

- А хоча б Йошко! – надула губки Ксеня. – Той хоча б не забере мою найкращу подругу в невідомі світи…

- Цей теж не забере…

- Ой, побачимо!

В хату увійшов войт, а за ним показалась сива голова мольфара.

- Про що дві голубки воркочуть? – поцікавився Штефан.

- Добридень, дівчата! – привітався мольфар.

- Та Ваша Міланка, дядьку Штефку, знову про свого італійця починає… - нажалілася Ксеня.

- Нічого я не починаю, а продовжую! От коли ти закохаєшся, як я, то й зрозумієш мене! – засміялася Міланка і штурхнула подругу. – Хоча б його друга, Ондраша! Але той точно тебе викраде до своєї мадярщини! Він такий!

- Навіть якщо закохаюся – так голови, як ти не втрачу! – обурилася Ксеня.

- Ондраш не забере… - похитав головою мольфар. – У нього інша доля!

- Ой, ти не знаєш, скільки втратила, Ксеню!

- Не дуже хотілося!

Усі присутні дружно розсміялися. Войт з мольфаром сіли до столу, і Міланка, різко підірвавшись почала порати, накриваючи на стіл. Але мольфар її апинив, попрохавши залишити його з її батьком.

- Ображаєш, друже! Я хотів тебе пригостити вечерею! – образився войт.

- Не на часі, брате, не на часі! А от від твоєї наливки не відмовлюся…

Войт поставив чарки та дістав з-під лави фляжку з наливкою, та наповнив чарки. Чоловіки взяли по чарці і почали смакувати.

- Йду я Штефку в гори… Духи кажуть, що біда йде!

- Знову арідник в гори прийшов? Ти ж казав, що хлопці позбулися тої напасті…

- Не арідник, а люде! Люде подекуди гірше бісів бувають, особливо, коли роблять те, що наказує голова, а не слухаючи серця.

- Ще скажи, що це пов’язано з моїм зятем майбутнім…

- І з ним теж…

- Міланка цього не переживе!

- Не хвилюйся, йому нічого не загрожує

Войт наповнив по другій чаці і чоловіки знову випили. Мольфар по-дитячому поплямкам губами, чим розсмішив Захара.

- Так а до мене по што зайшов? Є якась справа?

- Чи мають бути справи, щоб провідати друга і похресницю?

- Чесно, Захаре? Я вже й забув, коли ти просто так заходив!

- Не бурчи, старий ведмедю! Є справа, як ти й кажеш. – Захар за прокинувши голову випив чарку до дна. – Треба Йошка відправити на полонину, щоб попередив вівчарів, щоб зібрали отару від молодого місяця і три дні не виганяли її.

- До молодого місяця залишилося зовсім нічого!

- То ж і відправ його зранку.

Штефан наповним по третій чарці і подивився в очі мольфару:

- Точно мені більше нічого не хочеш сказати?

- Буде все добре і у тебе, і у Міланки з Фабіо, і у Ондраша з Марічкою…

- Боюсь, забере її італієць зі собою… - похитав головою войт.

- Царівна вкрала серце легеня і заховала його в горах, і не покине легінь гір до самої смерті!

- Що ти верзеш, старий дурню!

- Я тобі слова духів про Фабіо сказав, адалі сам думай!

Войт похитав головою і з розмаху влив у себе цілу чарку, мольфар усміхнувшись у свої густі вуса продовжив смаувати наливку.

- Ти говорив з Матвієм щодо його допомоги професору? – раптом, дивлячись прямо в очі другу запитав Захар, той у відповідь лише кивнув. – Так як я тебе просив?

- От чого ти пристав як той реп’ях? – буркнув войт. – Все як ти скзав, я йому сказав, у відповідь почув відмовки, що всі люди брати і повинні допомагати один одному.

- Темнить божий чоловік, ой темнить!

- І що ти мені накажеш, священника з села нагнати?

- Нікого не варто гнати! Пішли до Матвія…

Мольфар встав з-за столу і вийшов з хати. За ним послідував Штефан. Вони разом попрямували до церкви. Коли вже майже доходили, назустріч їм вийшов отець Матвій:

- Слава Ісу! – привітався з поклоном отець.

- Слава навіки! – відповів войт. – Ми до тебе, Матвію, розмова є…

- Моє вітання, отче! Як справи? – привітався мольфар.

- Я тобі казав, що на божу землю не ступить нога язичника, Штефане! – грізно сказав священник, не звертаючи увагу на мольфара.

- Уся земля свята, отче… - заперечив мольфар.

- Матвію! – з нажимом сказав войт. – Всім святим заклинаю, покайся і розскажи про свої зносини з арідником! Облегши душу!