LII

Через три тижня до весілля все було готове до весілля. Весілля призначили на свято Преображенія Господнього за наполяганням отця Матвія.

Наступив бажаний день молоддят. На подвір’ї войта було накрито довжелезні столи, вкриті вишитими обрусами. Яких тільки наїдків не було на столах. Йошко, що стояв з молодицями коло тину тільки й облизувався, а вівчарі, що з такої нагоди повернулися з полонини – кепкували з нього.

Наречені були убрані в «князя» та «княгиню»: наречених убрали у вишиванки, шкіряні штані, черес, прикрашений металом, підперезував вишиту сорочку, на голові – крисані, в руках – по бартці; дівчата, коли вийшли з Штефаном та Ференсом за батьків з господи, взагалі викликали суцільний захват - вишита сорочка, запаска, рушничок, чільце, кожух, постоли, капці, силянка з бісеру, у коси вплетені часничок, аби відігнати злу силу, копійки - на багатство, барвінок – на довголіття.

Дівчата вийшли до хлопці, поклонилися їм, потмі на усі сторони гостям, та стали по праву руку. Попросивши благословення та отримавши його від батьків та людей наречені приступили до вбирання весільного деревця, з яким рушили до церкви.

Отець Матвій зустрічав наречених у входу в церкву, усміхнений та щасливий. Благословивши усіх чотирьох міцно обійняв їх та запросив на вінчання. Матвій сяяв від щастя, як нова копійка, а коли співав многая літа – мурашки бігали по шкірі усіх присутніх.

Після вінчання молодих усадовили у святкові брички та повезли селом, бажаючи усіляких благ. Щасливі Ондраш з Марічкою та Фабіо з Міланкою обіймалися та махали усім рукою.

Приїхавши до обійстя Штефана, той провів до столу та всадовивши їх запросив гостей. Гостювало у войта все село. Молодят щедро обдарували гості та набажали їм цілу купу діточок, як у полі квіточок, усіляких гараздів та щастя.

Войт із Ференсом випивши по чаці плакали в стороні обійнявшись. Поряд сиділи мольфар із Матвієм, і як завжди сперечалися про обвічні питання.

- Ой, гірко мені, гірко! – раптом підвівшись крикнув мольфар. –Так гірко, що молодята не підсолодять…

Усі гості разом підхопили «Гірко!» і обидві пари злилися у довгому поцілунку. Заграли мужики: спочатку забринчала скрипка, їй завторила сопілка, і нарешті влився бубен.

До самого ранку гуляли весілля Ондраша із Марічкою та Фабіо із Міланкою, поки потомлені молодцята не пішли до приготованих для них хат.

Штефан із Ференсом спали обійнявшись край хати войта, просто на землі, а мольфар із Матвієм пішли селом, проводжаючи гостей, наспівуючи кожному із них «Многая літа» коло кожної господи.

На ранок, чи це сказати радше – ближче обіду войт обійшов кожну хату та запросив гостей на поправини.

Ондраш із Фабіо зустрілися коло струмка, і обійнялися по-братськи.

- Я щасливий, друже, що у нас склалося, як бажалося! – сказав Фабіо.

- Як казав мольфар, ми з тобой зрусинилися, і нікуди від цього не дінешся… - відповів взаємністю Ондраш. – Ми з Марічкою вирішили перебратися до Сюлеша… залишилося батька смовити! І будемо вже ближче до тебе…

- А ми з Міланкою тут залишитися вирішили! Я звичайно люблю свою Італію, але Міланку я таки кохаю!

Друзі розсміялися та знову обійнялися.

А весілля тривало ще тиждень часу, допоки у войта не закінчилося вино. Та й то виявилося не проблемою, бо свого погреба розкрив отець Матвій, який сказав: «Для такого богоугодного діла мені не шкода й останню сорочку зняти!».