Сара

      
Коханий чоловік, розкішний дім,
Сувої шовку, золоті прикраси, 
Лише майбутнього немає в нім ,
Вогонь надії час безжально гасить.
Вона була найкраща із жінок, 
Весела вдача,  мудрість і покора,
Та поміж цим, гіркий потік думок
Невидимого людям болю й горя. 
Змирилися на схилі земних днів,
Не дав Господь їй сина -спадкоємця .
В пилу віків десь зникне марно слід, 
Життя пустель вітрами пронесеться.
Тікає віра, наче в небо дим.
Пройшли роки, в очах сивіє старість, 
Росте в служниці Авраамів син, 
З'їдає серце материнства заздрість. 
Невже Господь не чує молитов? !...
Як боляче, коли надія гине. 
До неба тягне руки знов і знов, 
Усе життя благаючи єдине. 
Щоденні справи,  клопіт, метушня. 
Буденність пори року прогортає, 
І пише книжку стрілкою життя, 
А темна ніч слова слізьми змиває. 
****
Світило сонце, був погожий день.
Співали птахи у дубовім листі. 
Хмарки пливли під музику пісень,
Такі мрійливі, білосніжно чисті.
Під деревом угледів Авраам, 
Як йшли до нього гості незнайомі. 
Турботою їх щиро зустрічав. 
За стіл бенкетний посадив у домі. 
Про Божу волю з ними розмовляв, 
Про віру і терпіння нагадали. 
А потім хтось спокійно так сказав,
Що через рік дитятко буде в Сари. 
Почувши це , всміхнулася вона 
В душі своїй, утомленій чеканням.
Пройшли роки, зів'яла і стара. ..
Здалися їй пустими ті  казання . 
Чекала обітницю все життя. 
Молитвою із відчаєм боролась.
А після того знову каяття. ..
У битвах віри довгий час томилась. 
На відповідь чекала із небес,
На чудо Боже в серці сподівалась. 
Пташками  мрії полетіли десь.
Голубка сива на гіллі зосталась. 
***
Господь слова не каже надарма. 
На щастя в домі місце завжди буде. 
Для Нього неможливого нема, 
Що обіцяв -ніколи не забуде .
І квіткою надія розцвіла, 
Довірила все Богу,  як уперше. 
На руки сина трепетно взяла,
з обличчя сльози радості  зітерши .