Розділ 3. "Прощання"

Я збирала речі у великий чемодан, в який і половина запланованого не вміщалась. Тому я дратувалась й не могла вибрати, що брати, а що таки залишити.

У Шотландії, жахливий клімат, вологий, дощовий, мінливий. Тому брала багато теплих речей і таких в яких буде зручно працювати. Штани, не джинси які не тягнуться і в яких важко нагнутись, довгі кофти, не топи, бо уже раз простудилась... За красування перед новим археологом, отримала запалення нирок й болючі уколи.

Головний інструмент археолога – лопата! Ще Мангаль так визначав основні постулати археолога: лопата — інструмент археолога, могила – мрія археолога, смітник – скарб археолога. І це справді так. Адже за набором й структурою сміття можна визначити якими предметами люди користувалися в побуті, який одяг і прикраси носили, що їли... Але крім лопати в арсеналі археологів є і більш делікатні інструменти совочки, щіточки. Навіть нівелір є й тахеометр* та квадрокоптер*.

Та інструменти нас чекатимуть уже в Шотландії, тому моя основна задача, це взяти речі які необхідні:кілька книг про археологію, про історію замку, яку треба ще раз прочитати, особисті записи, без яких я не відправляюсь в жодну експедицію. Стара звичка все записувати, цікаве, неординарне.
Сукню, брати чи ні? Ось питання, на яке ніяк не знайду відповіді... Тому покрутивши в руках темно-вишневу сукну, яку придбала, та таки жодного разу не одягла, відклала назад у шафу. З моїм то щастям, точно не матиму куди її вдягти.
Глянула на годинник, уже по сьомій вечора, треба йти, домовилась про зустріч з друзями "Прощальну" як вони її назвали, чомусь...

Я ж не на все їду, а тільки на місяць!

Цілий місяць я проведу в замку своєї мрії, розкішному, з цілою купою таємниць, міфів та легенд! Це фантастика! Досі не знаю, як професор отримав дозвіл на проведення археологічних робіт на території замку!

Відкрила шафу, і була не була... Швидко одягла вишневу сукню, поки не передумала, розпустила біляве волосся, нафарбувала зелені очі, нанесла на свою гордість, пухкі природні губи, вишневу помаду у тон до сукні!

І вийшла з квартири, на дворі, на мене уже чекав Шон, підпираючи свого чорного ягуара, красень, у світло синіх джинсах й білій футболці, й вигляд на мільйон доларів! От як так можна?

Не знаю, уявлення не має, як і те, чому він гей!

Підійшла до хлопця й поцілувала у щоку, він галантно відчинив дверцята автомобіля й допоміг мені присісти.

Сьогодні не перший наш спільний вихід у якості пари. Три дні тому, ми уже ходили на вечірку до Шона на роботу, я була його плюс один. І здається навіть здогадуюсь хто Шону подобається, він весь вечір заглядав за Семом, який теж був з дівчиною...

Збожеволіти можна, красиві чоловіки, вдають що вони нормальні, приходять на заходи з протилежною статтю, а насправді — геї... В моїй голові відбувається революція, чи то надворі революція, а я надто відстала, бо цікавлюсь археологією, тобто минулим...

Знову глянула на Шона, який вправно вів машину, на його мужній профіль, з якого можна картини малювати. Чому? Чому він гей? Це ж просто вселенська несправедливість, що мені потрапляються такі чоловіки. Я ледь вголос не закричала!
Та опанувала себе, ще не вистачало розплакатись зі словами:"Чому ти гей".

У школі в мене теж було розчарування, мені подобався однокласник, та я мовчки страждала, але одного дня мені посміхнулось щастя, він звернув на мене увагу і ми цілий тиждень зустрічались, аж поки не виявилось що це жарт, хлопчаче парі. З мене просто посміялись, а я подарувала йому перший поцілунок.

Далі був Ділан, він не був красенем, звичайним хлопцем, навіть завучкою з мого факультету, він проявив до мене увагу, й запросив на побачення, це я так зрозуміла, а на ділі, він запросив мене щоб розпитати про Мерилін — мою подругу в яку був закоханий.

І нарешті Шон, в якого закохалась, та боялась відкритись... Та продовження знову без хепіенду...

Ми зайшли до затишного ресторанчику, тримаючись за руки, всі хто нас бачив заздрили, ми гарно дивились разом. А друзі ледь в долоні не плескали, та вони щиро раділи за нас. Вчора дівчата витягли з мене ще одну порцію пікантностей, за яку я себе повинна зненавидіти!

Та чомусь такого відчуття не було!

— Ми дуже раді за вас, справді! Ви ідеально підходите один до одного! — підсумувала Мерилін.

Шон не відпускав мою руку, й поцілував у щоку.
Це тортури...

— Мартіно, одного не розумію, що ви робитимете в тому замку цілий місяць? Що там копатимете? — Беті жестикулювала своєю рукою, у неї з'явилась ця звичка після того, як Ерік, що сидів біля неї, зробив їй пропозицію й подарував каблучку з крихітним діамантом.

— Ми не копатимемо, а досліджуватимемо, шукатимемо сучасною технікою, артефакти, які колись належали людям що проживали в замку.

— Та кому вони потрібні!? — викрикнула Мерилін, великий скептик моєї роботи.

— Як ви двоє скільки років дружите, ви ж різні? — запитав Шон, хоч ми не раз розповідали історію нашої дружби.

І так, ми різні, дуже, та я й у компанії друзів біла ворона, бо не така весела, не ходжу на шопінг кожних вихідних, у нічні клуби, дуже рідко, і то якщо Мерилін настоїть, хоч і люблю танцювати. На побачення теж не ходжу, про секс мовчу, бо до нього досі не дійшло. Беті, Мерилін, Кортні, вони часто бігали на побачення, обговорювали хлопців, змінювали їх, а я продовжувала їх слухати й навчатись, а згодом і працювати в інституті з професором, який покликав у свою команду археологів. Тоді часу зовсім не залишилось, зате робота моєї мрії!

Нам принесли напої, їжу й ми сиділи, насолоджувались вечором і веселою компанією один одного.

А коли вечеря добігла до кінця, то друзі, всі по черзі почали говорити мені тости:

— Марті, бажаю швидкого повернення з Шотландії! — проговорила Беті.

— І знайти те що ти шукаєш! — продовжив за Беті Ерік, а я подумала про те що шукаю, про Камінь долі, та кохання, щирого, божевільного, шаленого, що увірветься в моє життя й змінить його.