Розділ 6. "Неможливе — можливе"

В мою свідомість прорвались звуки, які не могла розібрати, і не хотіла, а потім увірвались слова, й наче англійські, та з дивною вимовою, звучанням, вимовлянням, і взагалі... Важко було зрозуміти про що говорять люди.

Мені було так холодно, наче викупалась у льодяній воді, та ритмічне заколихування забаюкувало мене, як малу дитину і я знову провалилась у такий бажаний сон в якому не має побаченого, пережитого жаху.

Неприємні ляпаси по обличчю вирвали мене з лап сновидінь до реальності... Руками прикрила обличчя, щоб захиститись:

— Жива! — ось це слово добре розібрала, й воно, мабуть, адресоване мені.

— Що з нею робити? — вимова різала вухо, тому я скривилась, й спробувала розплющити очі, щоб побачити хто ж це говорить.

Та на жаль, було темно й роздивитись щось у світлі невеличкого серпа місяця було важко, та коли до мого обличчя піднесли... Смолоскип? Я підірвалась, і впала з... Воза?

— Ви хто такі? — хотілось голосно запитати, двох чоловіків, та не вийшло, голос охрип, а горло боліло.

— Це ти хто така? Русалко!

Русалко? Я не зрозуміла цього епітету у свою сторону, та байдуже, це не головне.

Чоловік грубо зловив мене за руку й підняв на ноги й продовжував міцно тримати, як... Як... Слів не знаходжу як кого!

— Заберіть від мене свої руки! Й поясніть де я і що зі мною? — марно намагалась вирватись із рук дукаря...

Страшного, не бритого, з соломинкою у зубах, половина з яких гнила, з рудим волоссям і у ганчірках замість одягу. Краще б смолоскип у руці чоловіка погас і не дав мені це бачити...

— Вона так дивно говорить і одяг на ній дорогий...

— Так, вона точно не з тутешніх селищ і не простолюдина, мабуть, з Англії чи...

— Так, та що з нею робити?

Два чоловіка проігнорували мої питання, мої пручання і злий погляд й продовжували обговорювати мене, при мені ж. Невігласи!

— Залишимо у замку, нехай вождь клану розбирається з цією ненормальною!

— А то ще виявиться вона знатною особою, і нас стратять за те що не доповіли!

Здається вони дійшли між собою згоди, що робити зі мною далі, та на жаль моєї думки не запитали! Щоб їх чорти побрали!
— Поясніть мені, хто ви такі? Що я тут роблю? — я продовжувала ставити питання, кричати, одного навіть кілька раз штовхнула у плече від безсилля...

Та мене продовжили ігнорувати, а потім взагалі, кинули на того ж воза на якому було колюче сіно, як мішок з картоплею, зовсім не хвилюючись за мою цілісність... Вдарилась в коліно при зіткненні з возом, й ледь не заплакала від болю та відчаю...

Їхали ми хвилин двадцять, і я уже знала куди, до Единбурзького замку, злощасного замку, розпізнати його силует я могла й у темряві.

Та на вежах вітер розвівав прапори, яких раніше не було... Й навіть повітря було не таке, а чистіше і з неприємним запахом, чи то від чоловіків так несло, наче вони рік не мились.

Коли ми під'їхали до воріт, то один з чоловіків зістрибнув з воза й тільки хотів постукати у невеликі двері біля воріт, як почувся голос.

— Хто такі й чого треба? — у замку точно не раді нічним гостям, та ще б він же зараз закритий, відчиняється для туристів о дев'ятій ранку.

— Я Люк, а ще Верган, ми повертались з поля й побачили в озері жінку, й привезли її в замок до голови клану! — мене знайшли в озері? Якому озері, тут поблизу не має озера!

Та я мокра! Справді мокра, хоч уже підсохла, одягнена як була у білу кофті й світло коричневі штанах й поверх робочий халат.
Господи! Невже я потрапила у якусь дику, незрозумілу халепу, бо зовсім нічого не можу зрозуміти!

— А навіщо ви її привезли сюди? — невдоволений голос сторожа ставав гучніший.

— Бо вона, мабуть, знатна особа, говорить дивно й одягнена, як і сам її вигляд... — проговорив, уже не так впевнено Люк. — Тому ми привезли її сюди до голови клану!

— Фрескіна Мюррея — не має в замку, і не знаю коли точно буде, він приборкає повстання ще одного невдоволеного клану!

Настала пауза, троє чоловіків дивились на мене й думали що робити! Та я розв'яжу їхню проблему!

— От і добре, навіщо турбувати таку зайняту людину! Дякую хлопці, що підвезли, та мені уже час!

Та тільки я злізла з воза й зробила крок, як мене зловив за руку сторож.

— Ні, ти й справді дивна, тому побудеш у замку, поки Мюррей не повернеться й не вирішить що з тобою робити!

Та слухати цього грубіяна я не хотіла, він мені ніхто й взагалі не має права утримувати силою!

Та як я не пручалась, мене продовжували тягти, до нас підійшло ще два мужлана у бойових металевих латах, і взяли мене за руки.

— Відведіть її до кімнати для гостей і замкніть! — скомандував дурень, щоб його.

А я не на жарт злякалась, й ще сильніше виривалась з лап чоловіків.

— Пустіть мене! Негайно, я подзвоню в поліцію, подам у суд на незаконне утримання, вас посадять!! — та різко замовкла, бо картина внутрішнього двору кардинально відрізнялась від того якого я знала.

Тут повсюди були смолоскипи, й зовсім ніякого газону, квітів, декоративних прикрас! А під ногами гола, непривітна земля й каміння, необтесане, об яке з легкістю можна порізати ногу, тому прогулянки босоніж точно скасовуються. Сарказм звісно, та замок, виглядав величним, та не таким, вікна дерев'яні, головні двері збиті з грубого, необтесаного дерева й не покриті лаком, фарбою, та хоч чимось. І жахливий запах помий та собак.

Зайшовши в замок, я була ще більш приголомшена, він був іншим, грубим, сірим, непривітним, навіть ворожим із головами тварин на стінах, гобеленами які були такі жахливі, виконання незграбне, й той хто все тут розставляв, явно не має смаку.
Та найбільше впадали в око — люди, вдягнені як бідняки, навіть більше, як безпритульні, з такими ж страшними зачісками, тобто їхньою відсутністю, із бородами.

Ще на високих стінах було багато зброї, мечів, луків, ножів... Навіщо вони тут? Як і вбиті тварини?