Глава 17.Війська на готові,що ж скаже король?

Вологий сніг падав на моє хутро під яким я ховалась від холоду зими.Ми з Лілі стояли на дворі та насолоджувались казковою погодою,обговорювали все що з нами трапилось,мріяли про майбутнє.

Нашу увагу привернув сніг,який дивним образом поміняв своє забарвлення.Він став темнішим,ніби попіл,а можливо ще темнішим.

-Лілі,дивись,-показуючи на сніг який падав біля нас говорила я.

-О ні!,-зляканим поглядом вона глянула на цей сніг і одразу перевела свій погляд на мене,-Потрібно повідомити королю,-сказала вона і чим душ побігла в сторону палаца,перед тим ухватишись за мою руку і тягнула мене за собою.

-Що трапилось?,-промовила я під час бігу.

-Колись уже таке було,до нас з півночі їдуть кораблі і не просто так,-мовила я після чого встала на секунду,щоб сказати ще декілька слів,-Війна,до нас наближаються війська!

Після цих слів я нічого не змогла промовити,у мене був розпач,переляк,та все що завгодно, що заважало розумно мислити.

Увірвавшись в кабінет ми побачили короля,який стоїть спиною до нас дивлячись у вікно.Почувшу,що хтось завітав до нього,перед цим його навіть не повідомили,він обернувся з гнівним поглядом,але побачивши нас його гнів послабився.

-Війська?!,-розгублено мовила Лілі.

Король тільки сумно кивнув після чого заговорив:

-Цього і потрібно було очікувати.Ми повинні як слід підготовитись,у нас мало часу.Ідіть у кімнату і нікуди даже не смійте висовуватись!,-останні слова він мовив наказуючим тоном,що ми навіть не посміли заперечити.

Ми побігли,побігли в мою кімнату.Не знали що і робити,що говорити,як реагувати.Просто сиділи в ступорі.

Війна вона уже так близько,війська на шляху.Невже відбудеться бій?Не дарма ж вони сюди пливуть.Чому все так жахливо.

-Я...я піду в свою кімнату,намагатимусь заспокоїтись.Якщо що я поруч,-мовила вона після чого міцно-міцно мене обняла.

Я розуміла,що їй потрібно побути на самоті як і мені.Сльози приступили до моїх очей,я слабачка,ніколи не можу втриматись і не заплакати.Відчуваю себе не здатною ні нащо.

В двері постукали і ввійшов принц Деніал,він виглядав схвильовано,швидко віднайшовши поглядом мене видихнув з полегшенням.Побачивши що на моїх щоках сльози,які ще не встигли висохнути,він швидко підійшов до мене.

-Що з вами?,-схвильовано запитав він.

-Нічого,-мовила я після чого вирішила продовжити,-Просто війська приближаються і саме головне,що в цьому всьому моя вина,всі страждають із-за мене.Краще я зовсім на світ не народжувалась,-після останніх слів з моїх очей знову потекли сльозинки,настільки гарячі,що здавалось вони обпечуть моє обличчя.

Із-за шквалу емоцій я не одразу помітила чоловіка який приблизився до мене,я відчула теплі обійми.Вони наче зігрівали мою душу,заспокоювали,не давали сльозинкам знову текти по моїм щокам.

-Не смій про себе так думати.Ти не дарма народилась,точно не дарма.Ти потрібна всім,в тому числі і мені,-мовив він не переставаючи обнімати.

На секудну я відхилилась і глянула у його сіруваті очі,я була здивована цими словами і приємно вражена.Нічого не відповівши я все міцніше його обняла.Обійми-ось що мені потрібно було.Обійми з дорогою людиною.Стоп,що?Дорога?Можливо..але...

Пройшло декілька хвилин після чого обійми припинились

-Мені час іти,нікуди не виходь,-говорив він не з наказом,а з проханням.

Я лише кивнула і знову залишилась одна в цій кімнаті.

Тим часом в кабінеті у короля Річарда.

-Який план дій?,-запитував короля Лівіан.

-Конкретного плану немає.Потрібно підготуватись до боротьби,якщо вона відбудеться,-стримано мовив король.

-Так зрозуміло що відбудеться,потрібно більше війська,боротьба буде запеклою,-говорив Лівіан,хотів він ще щось договорити але його перебив Деніал,який саме зараз війшов в кабінет.

-Ми тебе давно чекаємо.Де ти був?,-гнівно мовив король.

-Продумував план подальших дій,-байдужо говорив Деніал.

-І що,продумав?,-зацікавився король.

-Так,-трішки набрехав він,адже він нічого ще не продумав,була одна думка і можливо якраз вона і підійде.

-Не тягни,розказуй!,-нетерпляче говорив Лівіан.

-Потрібно окружити армію суперника.Половину війська ми залишимо на обороні,а іншу половину ми відправимо в обхід,щоб вони обійшли з заду військо.Таким образом з двох сторін будуть наші війська і це дасть  нам великий привілей,-з байдужістю говорив він,але зміг зацікавити присутніх.

-Але тоді біля палацу буде менше війська,ми ризикуємо,-говорив Лівіан.

-Так ризикуємо,але тоді в нас з іншої сторони буде люди,і тоді військові суперника прийдеть розділитись на дві частини,адже тоді вони просто не зможуть іти в одному напрямку,-об'яснив свою пропозицію принц.

-Це цілком розумно,потрібно скористатись цим поки не пізно.Чудова ідея Деніал,-говорив він і було помітно як він гордився сином.

Тим часом на кораблях королівства Лейнстери.

-Батьку,ми скоро будемо на землях Анеквіту.Який план дій?,-говорив Фрідріх.

-Все дуже просто.Нам потрібна Скарлет,якщо нам її не віддадуть,нападаємо,-впевнено говорив король Генріх дивлячись у вікно на землі,які уже виднілися на їхньому шляху,-Шкода,що цього не побачить Олівер,-здихнувши мовив він.

-Він просто жалюгідний боягуз,вирішив залишитись у палаці щоб не бачити всьо цього,-презирливо говорив принц.

-Він залишився,щоб слідкувати за королівством.Не переживай він буде шкодувати,що пропустив такий величний бій,-гнівно усміхаючись мовив король.

Кораблі приблизились,земля уже поряд,війська на поготові.

Всі ждуть вирішального моменті,з двох сторін чекаються якісь дії.Король Генріх послав посла до короля Річарда з вирішальними словами,вирішальними умовами.

Минуло трохи часу і прийшов посол до короля,зачитуючи лист:

-Я король Генріх звертаюсь до вас з вирішальними умовами.Якщо Скарлет не повернеться разом з нами до Лейнстери,це означатиме одне і всі ми знаємо що.Військо готове до бою!Ваша вирішальна відповідь?У вас є година.В будь якому випадку ми зробимо все,щоб отримати те зачим прибули.