Троко "33"

Вечір приніс довгоочікувану прохолоду після спекотного дня та відпочинок після тяжкої праці. Сім'я відбувши панщину лягала спочивати. Чоловік чорноволосий, чорноброва жінка, їх син Андрійко, біляве малятко та сивий дідусь, - батько чоловіка.

- Тату розкажи мені казку.

- Ага! Зараз все кину і буду розказувати.

- Тільки в хату бух і спати, - бурчав дід.

         Хлопча уловило момент і давай хникати.

- Іди до мене мій любенький, - кликав онука дідусь, - не хочуть розказувати казку.

- Не-хо-чуть, - крізь сльози кричало маля.

- Я їм дам!

- Ану йди до мене! – гримнула мати.

- Цить, - цикнув на жінку чоловік. – Чим би дитя не тішилось аби не плакало.

- Та й то так, - погодилась жінка Горпина з чоловіком Степаном.

         Дід Онуфрій встав з ліжка і закурив люльку.

- Тату, - осудливо крикнула Горпина.

         Степан ліктем товкнув жінку в бік, Горпина вщипнула у відповідь. Чоловік осудливо виторопив очі, жінка лукаво усміхнувшись підморгнула. Онуфрій дістав бублик і, вложивши смаколик у відкритого рота онука, сказав:

- Так от Андруша, росла в бабці груша, а на гілках кавуни кіт нажарив деруни.

- Оооууу.

- Цить, - цикнула Горпина на Степана.

         Дід продовжував балакати примовками-приказками.

- Розкажу тобі казку про спасибі й будь-ласка. Про п’ятиногу собаку та рогату коняку. Про те, як траву чобітьми косили, а воду набирали у вили. Слухай уважно станеш відважним, а якщо будеш неслух і скажеш «Не хо», дам хо-хо по хо-хо якщо хо.

- Не хо, - кліпаючи очима сказав онук.

- Так от тобі казка про наше село Дубове.

         Онук хрумтів бубликом, дід пихнувши люлькою, продовжував розповідати.

- Давно було діло коли ще сила носила навпростець ішов подорожній-путник між очей трикутник, а в нім око все бачить і знає, де вітер гуляє, куди дме і дуне. Струни бандури розкажуть, кого покарають, а кого накажуть.

         Дід розповідав, а онук уявляв собі худого та високого старця з довгою бородою, яку з боку тріпає вітер. Кістлява рука тримає посох, що наче третя нога то вистромляється то встромляється в землю. Дідуган зупиняється перед лисим пагорбом, задирає голову і, глибоко вдихнувши дереться на гору. Подорожній забравшись на пагорб, оглядається навкруги і, встромивши посох у землю, каже:

- Ось тут!

         День одягає темний плащ ночі. Місяці йдуть за часом, як апостоли за спасителем. Посох пустив росточки і виріс у дужого дуба під яким проростали вже маленькі дубочки, а за ними ще менші. Пагорб покрився могутніми деревами, що утворили дрімучий ліс у підніжжі якого з'явилося село «Дубове».

- Кажуть, що на верхівці пагорба й досі стоїть той старий дуб у дуплі якого знахо…ди…ть…ся.

         Дід притих почувши  чи то тупіт коней, чи кроки людини, що нишком крадеться аби щось вкрасти, або підпалити хату.