Запорізька Січ ІІ "Мамай"

Панас Листоноша

Час стер хатинки на місці яких будувалися нові хати, добротні й міцні. Хата ж Онуфрія дивом вціліла, як тоді при нападі ординців, а господарював у ній нащадок роду Онуфрія голова колгоспу «Червона Нива» Онуфрій Лукич  Скляр. Селяни свого голову звали по вуличному то предом, бо председатель, то Лукичем.  

         Онуфрій Лукич власне не жив у тій хатці, бо занадто ж вона була низька і старенька.  Він жив у добротній хаті, а хатинку пращурів беріг, як пам'ять.  Килим на стіні зберігав найцінніше: портрет козака Мамая.

         Тридцять третій рік став дуже тяжким для селян. План по збору врожаю був виконаний перевиконаний та державі все мало і мало. Селяни виживали, як могли та чи довго протягнеш на водичці і листі.

- А йому хоч би тобі що, - балакали між собою селяни про Онуфрія Лукича. – Не дарма кажуть: «Поки товстий схудне, худий вмре».

         Односельці хоч і дивилися скоса на товстого голову колгоспу та ніколи не сказали б про нього приказку: «Ситий не зрозуміє голодного». Онуфрій Лукич мав добру репутацію. Всі знали що їх пред, не візьме собі ні копійки, останню сорочку зніме і віддасть. Лукич, як голова колгоспу отримував пайок та хіба він його бачив, ні, бо віддав його нужденним.  

- А ви? – тремтючими руками тримаючи пайок питала у преда багатодітна вдова.

- А в мене свій є, - хлопав себе по пузу Онуфрій Лукич, кинувши погляд у шибку. – Як там старший?

- Хворіє бідолашний, лежить лежма і стогне: «Всі в армію йдуть, а я каліч».

- Та о він таке балакає, зараз лікарі такі, що всяк одужає. Тільки треба не втрачати надію.

         Вдова піддакнула і, пообіцяв передати вітання сину Панасу, пішла в хату.

- Принесла?

         Мати від несподіванки аж підскочила. Син повторив запитання.

- Там де треба! – крикнула мати.

         Панас відштовхнув матір і почав перевертати все в хаті поки не знайшов продовольчий пайок від преда. Мати дивлячись, як Панас уплітає дорогоцінний пайок, перед грудьми сплеснувши руками, не сказала, а благала:

- Синку, та побійся Бога, поділись с братиком та сестричкою.

         Панас не боявся ані Бога ані чорта. Зле зиркнув на брата й сестру, він замість того, щоб відломити хоч кусочок хліба, жадібно чавкав. Малеча з плачем кинулися до мамки, а Панас і вухом не веде, знай собі їсть, аж за вухами лящить, а наївшись йде на ліжко боки належувати.

- Синку скільки можна лежати? Так гляди і верба виросте! – казала мати.

- Я бальной, - відповідав синок і, перевернувшись на бік давав хропака.

         Панас був здоровим лоботрясом і мати це знала та нічого не могла вдіяти, бо мати є мати. Ровесників, один за одним забирали в армію, а коли дійшла черга до Панаса то він зламав ногу і вказівний палець.     

- Випадково! – казав син друзякам.

- Кому ти шепочеш, - казала собі мати, хитаючи головою.

         Панас чекав поки всі хлопці в селі підуть заберуть в армію, а його залишать на одинці з Марусею, першої красуні на селі, що виряджала в армію коханого Серьожу.

- О, диви і Панас пришкандибав на проводи, - сказала Маруся коханому.

- Смійся, смійся друже, - зле шепотів Панас на Сергія. – Не бачив ти ще смаленого вовка друже.

         Танці потупотівши до світанку лягали спати туманом в долині. Маруся й Степан зустрічали схід сонця з короваєм першого поцілунку. Мед любові розтікся по стільниках юної душі і, пеком гіркого перцю, випалював завидливу душу Панаса, що з кущів слідив за молодятами.    

- Нічого Степан Хомутенко, - зле шепотів Панас, - глянемо кому життя посміхнеться.

         Листоноша Альоша обслуговував аж три села. Добряка дядько язик помело, забалакає не відчепишся. Альша, отримував листи, газети, телеграми, пенсію, а потім запрягав коня у воза і розвозив за адресами, те, що кому прийшло.  

         Панас вдавав з себе хворого навіть тоді, коли з ноги зняли гіпс. Хитрюга аби не піти в армію придурювався кульгавим і добився свого. Довідку, що свідчила, що він не годний для військової служби симулянт зложив конвертом і, радий пішов до дому з піснею. Парубок, опинившись в полі на одинці, втратив обережність і забув про те, що він кульгавий.    

- Тпру! – закричав листоноша Альша. – Куди преш хлопче!

- Та то я так задумався, - перевів все в жарт «кульгавий».

- Панас!? – здивувався листоноша. – Ти не ти!?

- Та я, я.

         Листоноша глянув на ногу.

        

         Мати виширювала Панаса на роботу, та той був такий лягавим, що ані за відро, ані за холодну воду, лежить лежма посеред дня денного. Онуфрій Лукич на прохання матері провів з Панасом профорієнтаційну бесіду і запропонував місце листоноші на пошті.

- Так там же дядя Альша працює, - сказав Панас, вдаючи з себе здивованого.

- Ех, Панасе, Панасе, - сказав Лукич, осудливо хитаючи головою. – Ти хоч інколи з хати виходиш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше