Голодомор

Голодомор тридцять третього приніс тяжкі часи для селянства. Лани завалені щедрим врожаєм кормив інші роти. Голод не непереможний ворог невибагливий до капітуляції. Їжа, потрібна людині щоб накормити хижака, що всередині. Сказ голодного звіра здатний на саме жахливе.

         Дівчинка напівнепритомна брела по вулиці в пошуках їжі. Село вимерло, ані гавкне собака, ані кіт занявчить. Худобу забрали «гіцелі», односельці, що продавшись владі за їжу ходили по хатам і забирали все їстівне. Люди лишившись харчування почали ловити котів, собак, мишей, горобців. Вулиця, що нещодавно переливалася симфонією сільського буття оніміла від горя і, мовчазна лежала посеред опухлих від голоду хат.

         Дівча петляючи по вулиці змійками опинилося на чиємусь подвір'ї. Двері хати охрипло відчинилися викашляв на поріг жінку. Жовта шкіра  обтягувала її лице, руки вірьовки, пальці нитки, а ноги, як у солов'я. Дитя, беззвучно сказало:

- Їсти.

         Жінка пальцем поманила дитину до себе. Мала ледь залізши на поріг ступнула у темряву чужої домівки.

         Онуфрій Лукич йшов по вулиці з пайком їжі і, зупинившись принюхався. Дим розносив по селі запах жареного м'яса. Пред, побачив димар з якого йшов дим і побіг до тієї хати, та було вже занадто пізно  рятувати дівчинку.

         Гарба запряжена в стару клячу їздила по селах доверху набита трупами. Люди мерли від голоду, і пухлі лежали посеред вулиць. Краса Марусі зів’явши тілом нагадувала про себе блиском в очах, погляд яких не втратив чари жіночості та невинність юності. Лукич, ділився своїм пайком та це не врятувало батьків і трьох маленьких братів Марусі. Дівчина осиротіла, залишилась одна в хаті. Мрія про Степана тримала її на ногах, що підкошувалися від голоду.

         Панас теж осиротів, та сам, залишався в одній порі, не схуд не поправився. Листоноша не отримував пайка, а Марусі сказав, що хліб і трішечки масло видали замість заробітної плати.      

         Дівчина глянула на шматок хліба з масло, піднесла до обличчя і вдихнула. Запах життя увірвався в легені розлився по тілу.

- Їж моя голубонька, - сказав Панас ніжно.

         Маруся, підставив долоню аби не впустити жодної крихітки, відкусила спочатку маленький, а потім все більший і більший шматок хліба. Панас дивився на дівчину, як дитина, що потайки від батьків підкормлює приблудну собаку. Маруся закинула в рота крихітки з долоні і вдячно глянула на листоношу. Панас, посміхнувся і,  ніжно поклав руки на дівочі плечі аби пригорнути.

         Марусю вирвало.

         «Здрастуй дорогий Степан! Вибач, що я тобі так довго не писала та настав час розставити всі крапки в наших стосунках. Я, ціную все, що було між нами, та життя й кохання це не одне й теж. Ти зрозумій мене правильно, я молода і хочу жити краще ніж ти мені запропонуєш.

         Я зустріла того, хто дасть мені краще життя. Ми кохаємо один одного.

Прощавай!

- Твоя колишня Маруся, - писав і казав одночасно Панас.

         Листоноша звірив те що написав з почерком Марусі і, переконавшись, що одне не відлічиш від іншого заклеївши конверт відправив його адресату.

         Підробляти почерк це неабияке мистецтво.

         Панас, продовжував навідуватися до Марусі. Хлібом з маслом пригощати не рішався, а от гостинці з печеними яблуками та картоплею йшли аж бігом. Маруся прониклася повагою до листоноші, і одного разу, сказала:  

- Я хочу перед тобою вибачитися, - сказала дівчина, взявши в руки гостинця.

- Оце ще придумала! – вигукнув Панас, вдаючи з себе ровнодушиє, а самому аж горить взнати, що йому скажуть.

- Я і Степан, - казала Маруся, засвітившись тільки мовила ім'я коханого, -  та й не тільки ми, а все село, вважало тебе бридким слизьким типом. Та як виявилося це зовсім не так. На діли ти он який – справжній герой.

          Маруся підійшла до листоноші, обняла і ставши на носочки поцілувала його в щоку.

         План завоювати серце Марусі провалився. Жар поцілунку роздув полум’я пристрасті, яку Панас не зміг стримати, а ще б трішечки і доля дівоча не зазнала би послідуючих трагічних змін.

         Жага володіти і злитися в єдину енергію розпалила кров. Панас накинувся на Марусю, як голодний на стіл, що ломиться від їжі.    

- Ой голубонько моя, ой пташка! – приговорював листоноша, обціловуючи дівчину. – Та я ж тебе милую буду любити і пестити.

         Маруся нерішуче від товкнула парубка, та куди там пташці справитись з коршуном. Панас заточив дівчину в обятья, як чаклун у мокру печеру, обпікав тіло поцілунками, мов дракон, що іспипиляє цілі села. Дівчина стиснула губи, огидно відвернула обличчя, благала Панаса зупинитися. Листоноша облишив Марусю так раптово, як і накинувся.

         «Невже одумався, - подумала дівчина, - та, таке й є».

         Панас скинув з себе одежу і, коли Маруся глянула на його жагу, то зрозуміла чом з нього посміювалися парубки. Листоноша впіймав цей погляд зневаги і вдарив дівчину. Маруся впала і не вспіла взятися за щоку, як скрикнула від удару ноги. Калачиком лежачи дівчина ловила ротом повітря. Панас і не думав зупинятися, збігав у сарай і повернувся в хату з сокирою.