Запорізька Січ Перстень Часів

Вовкулак

Повністю зібравшись і тричі все перевіривши, вони рушили до села, в якому і почалось нове життя для Юхно, Андрія, Марічки та Миколки, так назвали немовля, якому випало народитись при такій пригоді. До села в’їхали вже під вечір. Місяць виглядав із-під хмар, відбиваючись в живописній річці. Переїхавши через місток, воли потягли воза до старенької хати, що стояла на краю села, потопаючи в вишневому саду, з середини якого визирала солом’яна покрівля. Проїжджаючи мимо людських городів, Марічка вже надумала, що і де  вона посадить, Андрій, в свою чергу, тяжко зітхав, уявляючи обсяг роботи, яку на нього навалить жінка. Дід Юхно вдихав вечірній аромат садів і вже міркував, скільки він збиратиме меду з пасіки, яку він планував розбити в садку, побудувавши собі куреня, аби невістка йому нічим не докучала. Так і доїхали Коваленки до своєї нової оселі в думах про майбутні життєві турботи, і коли вони заїхали на подвір’я, то неспокою та клопоту дісталось всім без винятку. На відміну від колишнього житла, чужа оселя була  дуже убогою. Стіни покосились, дірява покрівля, кривий поріг, а город так заглушив бур’ян, що якщо туди зайти, то можна проблукати три дні. Про тинок нічого й балакати, а про лавочку зі спинкою взагалі ніхто й не заїкався.

Чоловіки почухали потилиці, Марічка тяжко зітхнула, та дивись не дивись, а робота сама не зробиться. Тож і почали вони гуртом обживати нову оселю. Дід, як і думав, розвів пасіку, обладнавши під житло курінь, який він таки спорудив з гілок сосни, аби не боятись ані зливи, ані снігу, та пушистим сіном щоб було тепло та м’яко. Андрію «повезло» більше. Піднімати господарство бідолашному довелося з нуля. А тут і дитя репетує, і жінка підганяє, і в ковальні роботи по горло. Та потрошку, помаленьку  Коваленки таки обжились на новому місці. І бур’ян Андрій весь викосив, щоб Марічка розбила город, якому заздрили в усьому селі. Поставили й тин з лавочкою зі спинкою для посиденьок, на які сусідки збирались щовечора, аби полузати насіння та попащекувати про життя, безугавними теревенями зливаючись з прекрасним літнім вечором мальовничого українського села, через яке протікала невеличка річечка з невеличкими човниками біля берега. Село прикрашають квітучі пагорби, різнотрав’я якого спускається до стежок, що змійками тягнуться поміж полів, на яких ще недавно вітер колихав пшеницю, а тепер, як на шаховій дошці, стоять стоги сіна. Стежка обіймає запашну грушу, що стоїть на краю дороги, і розкриває краєвид безкрайніх ланів, на горизонті яких крутяться млини, що ті діти, які підводяться навшпиньки, аби ви їх бачили, куди б і де б ви не пішли. І коли вечірнє сонце доведе вас до краю села, відкривши вам краєвид на річку, що рукавами обіймає поля та квітучі пагорби, то навряд ви матимете охоту для лихих справ, з’єднавши душу з красою, для якої були створені люди. 

Підростаючи в такій красі, Миколка знав про стару хату тільки з розповідей Юхно, до куреня якого він часто навідувався, люблячи слухати дідові бувальщини про те, як він народився, а особливо про те, що було задовго до цього: про славетних козаків, добрячих вояк, що не знали ані страху, ані втоми, були веселі попри будь які негаразди.

- А як же, юначе, козак з біди не заплаче, - любив казати Юхно. – Козак з пригоршні нап’ється, а з долоні пообідає, і не страшить його ані змій, ані дядько лиховій.

         Миколку хлібом не годуй дай тільки послухати казки про славетних непереможних воїнів. Та дід Юхно хіба міг допустити, щоб його внуча було голодним. Щедро намазавши медом кусок хліба, дід починав розповідь  здалека. Слухаючи бувальщину, Микола в уяві малював казковий світ, в якому жили благородні герої. Одним із улюблених героїв для Миколи був козак Барбалак, у якого вовкулак викрав кохану, заточивши її в лісному царстві непроглядної мли, через яке Барбалак пройшов, перебивши чимало нечисті, що вставала йому на заваді.   

- І потрапив Барбалак на чарівну галявину усіяну дивовижними квітами, з такими пахощами, що голова йшла обертом, - розповідав Юхно таким таємничим голосом, що Микола боявся й очима блимнути. – А вгору аж до неба тяглися здоровенні дуби, а посеред поляни було озеро, з такою чистою водою, що й люстерка не треба, якби дівча захотіло причепуритися. А посеред озера плаває біла лебідка тонкошия та з такими вже сумними очима, що Барбалак аж заплакав і, втерши сльозу, сказав:  

- Лебідонька мила, лебідка люба, чому ж ти сумуєш посеред краси не земної,  розділи печаль зі мною. 

         На мить замовкнув, аби нагнати ще більше цікавості, Юхно загадково примружився і, закривши пальцем Миколине підборіддя, що той аж зубами клацнув, сказав, невміло наслідуючи жіночий голос, аби вжитися в образ тендітної лебідки:

- Вогонь мого суму не загасити морями, не залити дощами. Хіба розвієш хмари печалі, коли коханий на тебе дивиться, та не обійме, не пригорне до серця, добрим словом не приголубить? І впізнав козак Барбалак свою кохану та кинувся в озеро її визволяти. Та тільки-но він кинувся в озеро, підпливши до лебідки так близько, що тільки простягни руку - і кохана в твоїх руках, як прекрасна лебідка перетворилася в чудовисько противне та слизьке, що та жаба, з червоними очима та з такою лютою та зубастою пащею, від реву якої затремтів би сам ведмідь. Та козак Барбалак не звик тремтіти. Бо як кажуть: «На козака ревіти - сам будеш тремтіти».  Не розгубився Барбалак та стрибнув чудовиську прямісінько в пащу. А там вже він показав нечисті, що таке печія. Порубав все та пошаткував, і озеро враз висохло, галявина розверзлася, і там, вглибині, Барбалак побачив свою кохану, біля якої люто ричав вовкулак. Плигнув вовкулак на Барбалака і вчепився йому в горлянку, та козак -  не батрак, до усього мастак. Схопив Барбалак вовкулака за вуха та так смикнув, що нечисть аж тявкнула від болю заскигливши як той цуцик. А щоб знав вовкулак, як чужих коханих викрадати, розпоров йому живіт, а з шкури зшив собі кожуха такого теплого, що всі морози йому були ніпочому. І визволив козак Барбалак свою кохану Оксану, і зажили вони довго та сито. Дітей ціле корито, два теля, як порося, коні солоні, траву чобітьми косять, їсти не просять, живуть-поживають та горя не знають. Їдять борщ та  галушки, вареники з сиром, від щастя співають всім миром. Ось і казці край, спи, внуча, засинай. Балакаю не переслухати, а в нашого Миколки заболіли вже вуха.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше