Принеси подай

Стріла влучили в спину і вийшла наскрізь. Наталка, замість того щоб голосити і вити, направила коня до пагорба із-за якого вискочив Онисько, і розмахуючи руками кликав до себе. Доскакавши до пагорба, дівчина передала ледь живого Миколу до рук діда Юхно, і кивнувши йому на прощання поскакала в другу сторону уводячи за собою погоню  кочівників на чолі з їх командиром Азатом. Поваливши Миколу собі на плечі, дід Юхно велів Ониську слідувати за ним якомога скоріше і тихше. Глянувши вслід Наталці, дід Юхно змахнув сльозу і побіг в глиб лісу, аби не бачити, що зроблять з Наталкою кочівники коли  догнавши, зрозуміють, що вона їх таке як перехитрила. Пробираючись через лісові зарослі, Онисько ледь поспівав за дідом, який на знаючи втоми пробирався все глибше й глибше в лісну хащу. Нарешті, вийшовши на мальовничу галявину дід зупинився, і за допомогою Ониська уложив онука під здоровенним густим дубом. Оглянувшись навкруги, і наказавши Ониську, щоб той не нив, а цуцик, без слів все зрозумівши разом з дідом насторожив вуха, прислухаючись до лісних звуків. Почувши де співають пташки, дід відірвав від своєї сорочки кусок тканини, і послав Ониська за водою, в те місце де співала птахи.  

- А якщо там не має води?   

- Де співають птахи і літають комахи, там завжди вода, - розглядаючи рану відповів дід, - а куди вода стікає?

- Вниз.

- А куди я тебе послав?

- В ярок.

- Питання є?

- А якщо там не б’є джерело?

- А якщо вчора був дощ?

- А!

- Нога!

- Нога?

- Одна тут друга…

         Зрозумівши, що вода  буде в любому випадку, Онисько взявши шматок тканини побіг в ярок в якому дійсно знайшов невеличке озерце дощової води. Змочивши тканину, паненя побіг до діда Юхно, який оглядав Миколину рану, встигнувши поки Онисько бігав обережно витягти  стрілу з грудей. Зрозумівши, що по воду доведеться бігати не один раз, і навіть не два, Онисько увімкнув міркувалку, яка підказувала йому, що в ярок він буде бігати  набагато рідше, якщо візьме березовий круглячок, і гостряком стріли видовбає в ньому вмістилище для води. Зробивши з березового кругляка, щось на кшталт кружки для пива, Онисько приємно здивував діда Юхно своєю міркувалкою. Розуміючи, що з такою раною Миколі нікуди не можна рухатись, дід Юхно придивившись навкруги, велів Ониську розвести вогонь старим дідівським способом.

- Це як?

- Так, щоб вогонь, був а його ніхто не бачив, щоб був дим, а його ніхто не внюхав. 

- І як же це зробити?

- Думай…

         Почухавши потилицю, Онисько, підійшов до невеличкого схилу, і, вирішивши, що вогонь не буде видно якщо він буде горіти нижче землі, почав рити яму. Потім вирив другу. Знов присів, почухав потилицю, і вдаривши себе по лобі, як людина до якої дійшла очевидна істина, все зарив і зробив все по новому. Одну яму зробив вузьку, а іншу широку, після чого з’єднав вирите  тунелем. Так що зсередини за формою це все нагадувало грушу.  З вузької дірки йшов жар, а велика дірка була для хмизу. Принаймні так Онисько задумував. Аби здивувати діда, Онисько поквапився побистрячку розвести багаття. Та тільки він підкормив вогонь сухим хмизом, як здійнявся такий дим, що  а не дід, а не Онисько один одного не бачили. Пробираючись до Ониська наче крізь туман, дід Юхно, схвативши «повелителя вогню»  за вухо велів  негайно все загасити. Аби зайвий раз не бігати в ярок, Онисько загасив горе-піч із резервних запасів свого організму. Коли димова завіса розвіялась, Дід Юхно присів, і роздивляючись Онисьчине творіння, осудливо захитав головою.

- Хто ж розпалює вогонь в ямі?

- Так я ж цей, щоб вогнища не було видно, - виправдовувався Онисько.

- Добре задумав та не подумав, - відповів дід, і пояснив, що не так. – Ти вирив яму в торфовищу. «Молодець». Кинув хмиз в сиру яму. «Розумно». Друга яма тобі навіщо?

- Так цей…буцімто це піддувало.

- Яке знаходиться з підвітряної сторони.

- Та отож…

- Їде півень на кобилі, а на верблюді морж, - передражнював Ониська, дід Юно. 

- А хто такий морж?

- Та отож, - відповів дід, і велів все завалити, і почати рити спочатку, і, контролюючи кожну Онисьчину дію, весь час примовляючи:

 – Хіба це ямка? Хто так риє.

- А як?

- Як рак! – нервував дід. Зверху ямка вузька, з низу розширяється. О. Це по-моєму. З’єднуй тунелем. На дно клади камінці…

- Навіщо?

- На днище.

- А…

- А якщо камінців нема, на дно поклади сухі палки, на них хмиз, сірником чирк-чирк , і вогонь є, а диму нема. А без диму вогню не буває, про нас ворог не знає, шукає там де нас немає.

         Зробивше все як велів дід Юхно, Онисько, який не був замучений, а все ж таки посміхнувся, коли вогонь, набравши силу розгорівся, і випускаючи жар запросив всіх до себе на тепло. Уложивши Миколу біля вогню, аби той зігрівся, дід, велів Ониську нарвати кропиви.

- Для вірьовки…

- Для чого?!

- Будемо робити засаду.

- Від кого…а…тобто, ми ж втекли.

- Втекли та не дотекли, біжи он в той чагарник і нарви кропиви.

- Так вона ж жалить.

- Що я там казав, - хто такий морж?

- Та отож…