Глава 7 З того світу

Шановний пан Прокопчик задоволено  потирав руки рахуючи про себе бариші  які він отримає уразі вдалого перебігу подій однієї афери. Так просто комерсант не радів, тому затіяне діло було приречене на успіх.  Залишилось передати кому треба важливу інформацію, а зробити це було простіше чим в темноті попасти в рота ложкою з медом. Щовівторка до шинка навідувався чоловік з Січі. Посланник доповідав Прокопчику про стан дій, які настрої панують на Січі, хто на кого злий і хто кому винен. У свою чергу посланник отримував від Прокопчика  усні настанови, що і як треба зробити, і, якщо без цього не обійтись (наприклад коли треба передати план місцевості,чи щось в такому роді) то разом зі словами посланник отримував клаптик паперу, на якому було зашифроване таємне послання.

         Справи які Прокопчик крутив на Січі звісно мали далеко невійськовий характер. І, хоча він передавав інформацію про пересування ворожої армії, цінною була інформаціє не те скільки вояків, як вони озброєні, а те скільки вони награбували набігами на Українські села. Та й це було не саме головніше. Найголовнішою була інформаціє де саме армія перевозить награбоване. Може в центрі колони на підводі накритою скиртою соломи, а може награбоване добро везуть у хвості армади чи спереду. А може награбоване хитро розкидане через один возик. Одним слово чи розіб’ють ваш загін перш чим ви натрапите на сховане добро залежить від важливої інформаціє де саме те добро знаходиться. Яким чином Прокопчик здобував таку цінну інформацію було комерційною таємницею, а для того щоб здогадатися який зиск мав Прокопчик від того, що передавав такі знання на Січ, не треба було ходити до школи.

         Маючи на Січі своїх людей, Прокопчик затівав військовий похід під приводом: «А чи довго ми славетні козаки будемо сидіти на одному місці». Для такої ініціативи треба було достатньої кількості дармової горілки, а далі вічне: хтось подає ідею, другий її гучно викрикує, а третій починає відговорювати товаришів за що отримує образу в тому, що він боягуз. І так диви по січі вже лунає похідна пісня й призиви:

- Хто з нами поквапся, хто не з нами той бабця!

         І дарма благати їх дослухатися до голосу розуму, куди там. Зірвалися й пішли, а думати будемо потім. Таким чином збаламутивши козаків на військовий похід, люди Прокопчика, користуючись військовою атакою пробиралися саме в те місце в якому переховувалось награбоване. І, вибравши все що можна, переховували цінності по схронам, які заздалегідь були створені враховуючи маршрут пересування ворожої армії. А далі вівці,корови, зерно в пів ціни мінялись на гроші і всім було таке як добре. 

         Скрутивши тайне послання трубочкою,котру вклав у спеціальну слизьку плівку з свинячої кишки,наприкінці якої була тонесенька вірьовочка. Сто разів це проробивши, посланник, без огиди ковтнув це все діло, вправно вставивши вірьовочку крізь зуби, аби коли треба  витягти. Скривившись на час який був потрібен трубочці аби опинитись у шлунку, посланник, глитнувши слину пішов таємними тропами до Січі.

Звісно складаючи маршрут Прокопчик уникав широких долин і широких місцевостей. Дорога пролягала переважно через густий ліс в якому вірогідність з кимось зустрітись була наскільки фантастичною, що можна було мандрувати голяка. Та так як посланник днем спав йшов вночі, йому було не до роздягання. Відіспавшись в холодочку, посланник, розвів багаття, аби зігрітися перед подорожжю, та само собою зварити юшки з салом бо пробиратися через зарослі чагарників весь час отримуючи гілками то по обличчю, то по більш м’яким місцям було дуже весело, особливо коли гілка якимсь дивом тобі активізує першу чакру «Муладхару».

Смачно попоївши, посланник, засипавши землею ледь тліюче багаття, зібрався в дорогу. Застромивши ряднину на кінець палки, Колько, (виявляється у посланників бувають імена) побажавши собі: щоб усі гілляки на його шляху повідпадали, не встиг пройти й пару кроків як отримав по обличчю. Іронічно посміхнувшись, знаючи, що дарма лаятись бо це тільки початок, Колько, рушив далівиставивши руку вперед. Та чим далі він йшов, тим більш отримував від гілок, та ще й треба було спіткнутися і луснуться. Підвівшись, Колько, ступив пару кроків і зупинився упершись рукою в щось м’яке. Помацавши Колько про себе огидно зойкнув коли до нього дійшло, що він мацає мужицькі груди, які при цьому – нічичирк. Розкривши очі якомога ширше, аби хоч що-небудь розгледіти в непроглядній тьмі, Колько нічого не міг угледіти окрім здоровенного силуету. Озирнувшись в надії нікого не побачити, посланник тяжко зітхнув коли його надії не справдились. Ще троє силуети вийшли з-за дерев і направились до Колька, і без всяких «звиняйте» лиснули поміж брів. Та Колько був не перший раз замужем, взявши собі темінь в союзники, посланник не стогнав від отриманого удару, а просто впав і не ворушивсь. І, поки нападники шукали його в темряві, успів набрати землю в руки, щоб кинути їм між очі.

Поки нападники протирали очі,посланникпідвівся і хотів

було тишкомканутивтемнупрірвута гілка зрадницьки тріснула під ногою, та лихе не приходе одне, що невідворотне то не приходить самотнє. Тріснула та й тріснула, а ти не зівай ноги в руки й тікай. Так Колько й зробив, - та там де знав, там не вгадав. Побігши на пропалу, Колько дарма підіймав ноги щонайвище аби не спіткнутися, бо з усього маху налетів на товсту гілку, яка стала йому на перешкоді якраз напроти обличчя. Двічі отримавши в лоба Колько мужньо промовчав та вивела його з себе чакра «Муладхара» в яку гостро встромилась гілка. Та останньою краплею був сук, який самі здогадайтесь куди встромився, коли терплячи біль Колько став спиною до стовбура дуба.

         Волаючи як віл в ніздрях якого бджоли рішили зароїтись, Колько видав себе з потрухами. Силуетам залишалось тільки оточити нещасного і по черзі лупцювати спочатку за те, що засипав їм очі землею, а потім за те, що не мав за собою ні кошика ні грошика. Забивши бідолашного, нападники, жадно зжерли хліб з салом припасений посланником на останню ніч подорожі.