Глава 8 Чайка на ім’я «Чорне серце»

Останнє що побачила в своєму житті чорнява дівчина це перекривлене від реву обличчя коханого на очах якого їй перерізали горло. Впавши на коліна, молодичка протягнула одну руку до коханого, а другою прикрила перерізане горло. Густа трава прийняла тіло дівчини вдаривши їй в ніздрі останнім ароматом різнотрав’я. Ось так обірвалось кохання. А мати попереджала не виходити з хати на гульки, та як тут всидіти коли навкруги все цвіте, а ніч така зоряна та ясна, що не сховатись від поцілунків стрункого та високого парубка Андрія, гарячі обійми якого печуть в грудях аж до світанку. Сховавшись у досвітній димці туману, ординці тихо підкрадалися до села боячись бути заміченим вартовими які вразі небезпеки повинні були підпалити здоровенні солом’яні стовпи облиті смолою. Парубка якому довірили сторожити спокій односельчан звали Андрій.

         Загубивши життя не тільки коханої, а і односельців, Андрій, відчайдушно кинувся на ординців не скільки в надії перебити всіх до одного, а бажаючи враз загинути, аби згасити своєю кров’ю страшенний вогонь совісті полум’я котрого розгоралося з кожною думкою, а цей іскристий табун біжучий по полю душі не зупинити. Та диви диво яке вийшло – садив сливу, а вродила вишня. Кинувшись на загарбників, Андрій не тільки уник поранень від шаблюк, що так і сікли над головою, та ще умудрився голими руками уложити двох вояк, яких сходу схопив за потилиці і так тріснув лобами, що ті замертво впали навіть не захитавшись. Схопивши шаблюки парубок побіг на двох вершників, які викрикуючи (судячи з інтонації) прокльони скакали на Андрія розмахуючи своїми кривими шаблюками.  Пустивши коней галопом воякам залишалося тільки замахнутися і відсікти голову біжучого на них Українця. Та відсікти вдалося хіба що голівки кульбаби, бо Андрій не роздумуючи кинувся під копита одного з вершників, і, опинившись за їхніми спинами кинув шаблюки. Та так кинув, що влучив не в спину, а прорізав воякам роти попавши в потилицю. На ходу скочив на коня, що скинувши мертвого вершника зупинився, і став пастись, Андрій, не давши вороному зірвати й ромашки пустився галоп до села.

         Та краще б він згинув навіки і лежав у серій землі чим побачив спалені хати і перемазаних попелом односельців котрі лежали мертвими навколо попелищ. Ординці побачивши парубка, гучно почали перекрикуватись один з одним і, тикаючи пальцем в Степана от-от готові були кинутися в галоп. Та хіба це лякало хлопця. З гіркою посмішкою він натягнув віжки аби пустить коня галопом на зустріч вірної смерті. Та дикий лемент жінок і дітей, від крику яких поприсідали коні зупинив хлопця. Величезне бажання хоч не зарадити землякам, а все ж таки помститися за злодіяння проти них заставило парубка задуматися про порятунок життя, яке він хотів присвятити визволенню полонених та захисту своєї землі.

         Повернувши коня, Андрій поскакав до солом’яних сигнальних стовпів тривоги біля яких була його остання зустріч з коханою. Обнявши напослідок кохану, Андрій підпалив стовпи, аби хоч чимось допомогти сусіднім селам, і побіг до річки. Забігши до комишів, Андрій, виламавши собі очерет пірнув у річку. І, запливши подалі від берега, пірнув під воду і дихаючи через трубку очерету чекав поки ординці розійдуться думаючи, що українець втонув.

Вітер доносив крики ординців, і не треба було розуміти їхньої мови, аби по інтонації зрозуміти, що їм обридло шукати хлопчину, який напевно таки втонув. То ж зізвавши всіх хто стояв уздовж берега, ординці хотіли було йти до своєї здобичі, як над водою з’явилися чайки. Запримітивши очерет через який дихав Андрій, пташки, (хай їм дідько хліб накришить) закружляли навколо очерету, а одна ще рішила присісти. Кружляючи навколо нахабного побратима птахи то і діло вдивлялись у воду під якою Андрій, щонайдужче  надуваючи щоки намагався повітрям зігнати кляту птаху з очерету. Угледів під водою парубка, чайки звели такий ґвалт, що привернули увагу «чорнохмарців» (як ще називали в народі ординців). Чорнохмарці, чекаючи свого побратима, спостерігали за цією картиною задля розваги, та коли ж до них підбіг той на кого вони чекали, то їх настрій різко змінився, коли ординець дістав лука з якого стрілою попав в око нахабної чайки.

         Перелякавшись, чайки противно заверещали і полетіли геть. Жадно вдихнувши, Андрій насолоджувався кожним ковтком повітря. Та щаслива мить була занадто короткою, бо коли замість чайки в міліметрі від голови стали пролітати стріли, парубчина заскучав за безневинними птахами. Лучник, який приймав участь не в одному поході, добре знав на які хитрощі вдавалися селяни, аби хоч якось вберегтися від набігів чорнохмарців. Саме йому належала ідея замість гучного набігу тихо зранку підкрастися до села, щоб не дати людям врятувати себе і хоч якесь майно. Стрілок не раз чув розповіді про те як рятуючись від набігу українці сігали у воду під якою могли жити мов ті риби, пережидаючи поки татари підуть подалі. В одній розповіді він почув про те як виловили з води такого тікача коли побачили як чайки кружляють над одним місцем у воді. Як з’ясувалося чайки дуже допитливі пернаті, і, якщо побачать у воді, щось незвичне то неодмінно будуть над ним кружляти поки не дістануть те що бачать в прямому і переносному значенні.

         Вічно бути на гребні хвилі удачі не можна. Рано чи пізно зіскочиш. Не бажаючи глупої смерті, Андрій, давши собі клятву боронити рідну землю, і помститися за рідних та близьких, зважився перепливти річку. Міцніше стиснувши трубочку з очерету парубок поплив до іншого берега. Лучник натягнув тятиву, прищурив око, підняв лук і випустив стрілу бажаючи попасти в самісіньку трубочку. Та невідомо звідки з’явившись, течія підхопила Андрія, і стрімко відштовхнула хлопця осторонь. Перший раз в житті не влучивши в ціль, лучник, викрикуючи прокльони промазував доти, поки в нього не закінчились стріли. З сорому не дивлячись в очі товаришам чорнохмарцям, лучник, червоний від люті пішов до згорілого села, і на очах у тих кого не вбили ординці застрілив похилу жінку.