Глава 11 Козацька звитяга (Хай переможе сильніший!)

- Сьо?Сьо? Тятя хосє в козяки?

- Та таке ж як так, - спокійно мовив Микола, - а якщо ви ще раз мене передражните, то хай ваші зуби не ображаються на мої кулаки.

- Та сьо ті балякаєш…

         Поклавши палицю на кінці якої був прив’язаний мішечок зі шматком сала, цибулею та двома жменями пшона, Микола попрямував до дебелого козака, котрий знай тільки гикав з парубка, який набивався до них в товариші.  Не перестаючи гикати, козаки розступилися і стали кільцем, аби глянути, що воно за пташеня сіло на їхню гілку. Підійшовши до Глушипива, (того самого козака, що перекривлявся) Микола сміливо схопив його за петельки. Та, смикнувши, викликав ще більшу хвилю сміху, бо козак стояв як стовп, а Микола як дитинча, що не може за  мотузку зрушити з місця козу. Давши парубку в волю посмикати вишиванку, козак, для сміху, все тим же дитячим голосом попросив парубчину його не бити, бо він на нього мамі пожаліється. Дочекавшись поки вибух сміху уляжеться, дав хлопцю долонею ляпаса потім обома руками збив захват, злегка буцнувши бідолашного в щелепу, після чого Микола опинився на землі від того, що Глушипиво схопив його одною рукою  за шию, а другою за підборіддя, задравши яке, змусив небораку лягти відпочити.

         Поки Микола ковтав пилюку, Глушипиво встиг видати жарт:

- Кому ковтати пилюку, а кому бити падлюку, кому гратися лялькою, а кому дати нагайкою.

Відкашлявшись, Микола зіскочив на ноги і, весь тремтячи від образи, побіг на Глушипиво, ззаду обхопивши того руками.        

- Тятяплісли, тятяплісли! – чудив Глушипиво і, ставши п’яткою на ступню Миколи, не став вигадувати нічого надприродного. Сів собі і все, вкотре поваливши парубка на землю та й ще додав всім сміху, качаючись на ньому, як дитина в колисці, приказуючи для більшого гику: 

- А-а-А, А-а-А…

         Народ ледь не котився від сміху, такий вже був Микола беззахисний у своєму бажанні довести, що він щось значить. Чим більш він намагався провчити Глушипива за кривляння, тим більше той кривлявся на потіху козацького товариства, яке насміхалося з Миколи, як з собача, що цявканням хоче відігнати від себе ведмедя. Та вічно сміятися не можна. Бачачи наполегливість, з якою Микола підіймався і йшов у напад, козаки гикали все менше й менше. І хоча жодна з Миколиних атак не мала успіху, все ж таки він не здавався, надіючись хоча б раз нанести удар. Саме цим він покорив серця козаків, котрі хоч і насміхалися, та все ж таки без злоби, а так, повчально, аби хлопча не зазналося. Тим часом хлопець, зціпивши зуби і виставивши кулаки, біг на свого образника, котрий учинив хитру штукенцію. Микола бив рукою прямим ударом в пику, а козак зробив півкроку вбік, потім вперед, аж поки не вперся в пахви, так що рука парубка опинилася на плечі між вухом і долонею, котру Глушипиво з’єднав з другою долонею. Зціпивши долоні в замок, козак, здавлюючи шию, вкотре повалив парубка на землю. Для повного щастя козак хотів довбилизнути Миколу по ребрах, та його зупинив окрик:

- Не чіпай його, бо будеш мати справу зі мною!

         Глянувши на парубка, що, попередивши, ступив у центр кола, Глушипиво не став бити Миколу, чим останній був дуже не задоволений.  Оглянувши молодого хлопця, що так сміливо заступився за Миколу, козак, підморгнувши товариству, сказав:

- А ось і мамка прийшла за синочком.

Червоніючи від сорому, Микола був не в собі від ярості на Андрія, що, замість того, щоб допомогти, осоромив його перед козаками.

- Я й без мамки собі ради дам, - підвівшись, сказав Микола, навмисно не дивлячись на Андрія.

         Образившись на те, що замість віддяки, його начебто не помічають, Андрій саркастично сказав:

- Та я дивлюсь, що без матусі тут не обійтись.

         Не бажаючи, щоб козаки й справді подумали, що він такий собі молодший брат, за якого заступається старший, Микола, облишивши Глушипива, кинувся на Андрія, несамовито волаючи, мов кіт, що потрапив у воду. Тричі відбивши удари по пиці, Андрій схопив Миколу за петельки і попросив заспокоїтися, та Микола вирвався, лобом луснувши туди, куди хотів вдарити тричі. Не чекаючи, поки противник відійде від удару, Микола, аби перекинути Андрія через себе, обійшов того ззаду, щоб міцно схопити його за пояс руками. Та Андрій, хоч і тримався за носа, та все ж таки вчасно зреагував на задум Миколи. Впавши на землю, Андрій, опинившись між ніг Миколи, ляснув того по поясниці Далі, схопившись за ноги, смикнув так, що Микола миттю звалився, а Андрій зіскочив і тримав товариша за ноги, мов за ручки возика. Та возик тримався в руках не довго. Микола як той в’юн, викрутився, підвівся на ноги і пішов в атаку, махаючи ногами, наче млин. Та не потрапити під такі удари було не так вже й важко, для цього достатньо було вчасно присідати і підстрибувати, коли Микола робив підсікання. Та Микола був такий настирливий, що Андрій пропустив таки один удар в груди, коли після невдалого підсікання  Микола став на руку і обома ногами добряче вмазав противнику. Відразу Андрій замахнувся для удару, та що зробив Микола! Перехопив удар, затиснувши руку противника під коліном, а потім плигнув  назад, поволікши за собою Андрія, котрий, нарешті, й сам гепнувся на спину. Добившись  хоч якоїсь переваги, Микола, з налитими кров’ю очима, накинувся на Андрія і, захопивши шию, почав того душити. Тепер козакам було не до сміху.