Глава 12 Псевдонім Бога

          Джузеппе, такий собі дужий чолов’яга з чорним платком на голові все своє життя присвятив грабункам та розбою. І тут, ні з того ні з цього замислився над сутністю буття. І коли? Тоді, коли іспанська флотилія отримала наказ знищити піратство. Звісно, це було не вперше, як для Джузеппе, так и для його побратимів, сказати більше: оборонятися від такого роду наступів  було для піратів звичним ділом. Та чому саме зараз, коли відвага і військовий хист був конче необхідним для піратського братства, Джузеппе, цей досвідчений морський розбійник, якого хлібом не годуй, а дай тільки команду йти на абордаж, раптом скис. У розпал бою, коли іспанські мушкетони поливали корабель картеччю, Джузеппе стояв на повний зріст біля борту, потупивши погляд, не зважаючи на гучну канонаду гармат.

- Ти що, листя коки об’ївся! – поваливши товариша на палубу, волав Галілей, дихаючи Джузеппе прямо в обличчя часником.

         Галілей, вірний друзяка, напередодні з яким Джузеппе добряче нализався першосортним віскі, захопленим на одному з англійських суден, встиг якраз вчасно, бо, запізнись він  на хвильку, куля не пролетіла б мимо. Саме в той вечір, будучи добре на підпитку, Галілей,  припинивши раптом співати пісню про долю морського вовка, замовк, потім заревів, як дитинча, і не перестаючи хникати, весь час запитував чи то у себе, чи у самого Всевишнього:

- Навіщо це все? Навіщо?

         Прокинувшись вранці в калюжі, товариші ніяк не могли пригадати, що вони начудили на п’яну голову. Та гадати було ніколи, бо задзвонили тривогу, і почалась не на жарт гаряча бійка. Поваливши товариша на палубу, Галілей, не обмежуючи себе у висловах, закликав товариша взяти себе в руки. Джузеппе був ладен на все, що завгодно, аби тільки йому перестали дихати в обличчя часниковим ароматом. 

         П’єтро, молодий красень, міцно тримав в одній руці мушкетон, а в другій абордажний меч. Таку добру пораду йому дав вербувальник, з яким вони добряче наклюкались у таверні, у якій П’єтро, бідкався на вічну нестачу золотих для красивого життя.  Що могло спонукати аристократа вирушити в морський похід, у якому загинути від руки пірата можна було аж бігом – загадка. Та П’єтро,, високий чорнявий молодик з чорними, як ніч, очима, що пронизують тебе вселенською жагою до життя, в якому немає місця спокою, опинився на судні не випадково. Заядлий мандрівник, що покорив не одну вершину, переплив не одне море, вирішив нарешті осісти, коли зустрів своє неземне щастя на ім’я Ізабель. Зеленоока красуня окутала хлопця чарами кохання, що денно і нічно кружили бідоласі голову. Не в силах жити без коханої, П’єтро,  запропонував Ізабель руку та серце. Та батьки Ізабель мали інші види на свою доньку, чия краса зводила з розуму куди перспективніших кавалерів, ніж цей, схильний до пригод, мандрівник на ім’я П’єтро,. І хоч він мав аристократичне походження, за душею в нього не було ні копійки. Аби хоч якось поправити свої фінанси, П’єтро,   найнявся на судно, яке цілою флотилією йшло нищити піратство. Мастак до пригод, П’єтро,  омріював майбутнє весілля, після якого він заживе щасливим сімейним життям. Щастя йому ввижалося у сні й наяву. Від таких приємних думок і мрій у яких він бачив себе в оточенні діточок і щасливої посмішки Ізабель, на душі завжди було радісно й спокійно. Тож, не боячись йти у бій, П’єтро,,  повторивши про себе три рази ім’я Ізабель, чекав команди капітана йти на абордаж.

         Нарешті Микола дочекався того до чого він йшов весь цей час. Заради цього він витримав всі іспити, оволодів військовою муштрою, став добрим козаком. Все це заради коханої Наталки, котру він не міг визволити самотужки. І ось тепер, нарешті, настав час, коли він разом з козаками вирушав у морський військовий похід, що мав на меті помститися ворогу за поневолення побратимів. Звісно, помста була спрямована на визволення з неволі якомога більше земляків-українців. Та відразу, як думалось, піти в морський похід не вийшло. Не таке це просте діло, щоб взяти й зірватися в похід. Готувалися до походу козаки ретельно. І, як з’ясувалося, не тільки зброя була головною в морському поході. Козаки готували запаси їжі, брали з собою крупи, солонину, сало-виручало, - як же без нього рідненького. Одежа теж була в пошані, як і начиння для куховарства чи поточної роботи, як молотки чи сокири. Зібравши все необхідне для походу, козаки йшли на молебень, каялися у своїх гріхах, з усіма примирялися. Йдучи в похід, козаки брали з собою обереги. Кого рятувала від смерті хустина, кого рушник, кого вишиванка на сорочці. Ніхто не знав, чи повернеться він з походу, тому кожен козак зав’язував у полу сорочки жменьку рідної землі, аби не довелося згинути на чужині без рідної земельки.

         Обложивши піратів гарматним вогнем і картеччю мушкетів, іспанська флотилія зуміла скористатися нежданим моментом і, не давши піратам прийти до тями, пішла на абордаж. І хоч пірати були ще ті  майстри розбійних нападів, та психологічно розгубилися, бо зазвичай не на них, а вони йшли на абордаж. А тут, на тобі, мало того, що флотилія в нічному тумані зуміла підпливти до них настільки близько, що розстрілювала піратські судна майже в притул, так ще й, зчепивши борта абордажними кошками та баграми, іспанська флотилія пішла у ближній бій. Перекинувши через борта мости, солдати заплигували на піратське судно і майже впритул розстрілювали піратів з мушкетонів, рубаючи ворогів направо й наліво. Не встигнувши оговтатись від першого натиску атаки, пірати оскаженіло давали відсіч іспанським солдатам, та момент несподіваності зробив своє діло. Розгубившись від першої атаки, пірати тільки-но розвернули гармати і приготувалися до вигідного їм маневру, а тут, на тобі, абордаж, та ще такий стрімкий, що ряди бувалих розбійників помітно поріділи.