ІІ розділ

Опісля обідній порі я‌ виходжу з університетського подвір’я.

Все, з III курсом покінчено. Подумати тільки, я – студентка IV курсу. Шаленію від цієї думки. Через рік я вже буду випускницею, дипломованим спеціалістом!

‌Йду широкою напівпустою вулицею впродовж університетського паркану. Розглядаю корпуси, невеличкий студентський парк. Пригадую, як на І курсі ніяк не могла вивчити розміщення аудиторій в 14-ти корпусах. Тоді університет здавався мені просто велетенським. І чомусь я думала, що під його територією точно існує підземний потайний хід ще з революційних часів минулого століття.

Дивлюсь на наручний годинник, ще встигаю‌ ‌забігти‌ ‌додому. Не гаючи час, сідаю на ближній зупинці на муніципальний транспорт. Сідаю біля вікна, одягаю навушники, вмикаю пісню Баннерса «Someone to you».

Спостерігаю за метушливим Кременчуком. На днях дороблю дизайн-проект ресторану, зустрінусь з Містером-не-знамо-хто, дізнаюсь що саме потрібно робити, можливо й погоджусь. В «Гавані» у мене ще два замовлення. Думаю, через місяць впораюсь зі справами і поїду додому.

Готуюся до бізнес зустрічі

Чи варто мені одягатися на зустріч офіційно, в бізнес стилі? Хмм...

Відкриваю шафу, переглядаю свій гардероб. Ой, тат такий в мене багатий гардероб. Це я глузую з себе, дівчата. Все збираюся його оновити. Які там.

Зупиняюсь на ‌лляному‌ ‌фіолетовому ‌платті. Не облягаюче, акуратне декольте, довжина трішки вище колін – як раз те, що треба для ділової зустрічі.

Розчісую волосся, зав’язую високий хвіст, підфарбовую губи рожевою матовою помадою, виділяю вилиці.

Беру‌ ‌на столі ескізи, кладу в сумку.‌ Одягаю білі босоніжки на високій платформі.

Пів‌ ‌на третю. Прямую‌ ‌до‌ ‌ресторану. Боже, за ‌останній‌ ‌час,‌ ‌він вже став‌ ‌мені‌ ‌як‌ ‌рідний дім.‌ ‌Я‌ знаю‌ ‌обслуговуючий ‌персонал,‌ ‌вони –‌ ‌мене: Я їх імена без бейджів, вони – мої вподобання щодо меню.

‌Пройшовши‌ ‌коридором,‌ ‌в якому я планую зробити фотозону, заходжу в‌ ‌зал‌, бачу‌ ‌Арсена, що стоїть‌ ‌до‌ ‌мене‌ ‌спиною‌ ‌і‌ ‌зосереджено‌ ‌щось‌ ‌пояснює ‌офіціанткам,‌ ‌які‌ ‌мліють‌ ‌від‌ ‌його‌ ‌уваги. Він‌‌ ‌в‌ ‌світлих ‌джинсах,‌ ‌рельєфне‌ ‌тіло‌ ‌обтягує‌ ‌білосніжна‌ ‌фірмова‌ ‌футболка‌ ‌Nike.‌ ‌Аліна,‌ ‌побачивши‌ ‌мене,‌ ‌посміхається ‌і‌ ‌махає‌ ‌рукою.‌ ‌Арсен‌ ‌повертається,‌ ‌бачить‌ ‌мене,‌‌ подається ‌‌на‌ ‌зустріч.‌ ‌

-‌ ‌Ооо, Марго! – він розглядає мене з голови до ніг з посмішкою задоволеного чеширського кота.- ‌Ти‌ ‌як‌ ‌завжди‌ ‌чарівна.‌ 

Він промовляє‌ ‌це‌ ‌достатньо‌ ‌голосно,‌ ‌що‌ ‌обертаються‌ ‌декілька‌ ‌ближніх‌ ‌столиків.‌ Ненавиджу‌ ‌подібні‌ ‌моменти.‌ ‌Боже, дай мені провалитися крізь землю. Так, тут моя низька самооцінка дає про себе знати.

-‌ ‌Арсен!‌ ‌–‌ ‌я‌ ‌заливаюсь ‌рум’янцем. Він‌ ‌обіймає‌ мене.‌ Для нього увага, увага і іще раз увага - буденна справа.

-‌ ‌Рівно‌ ‌п’ятнадцять.‌ ‌По‌ ‌тобі‌ ‌годинники‌ ‌звіряти.

-‌‌ Як‌ ‌ти‌ ‌себе‌ ‌почуваєш‌ ‌після‌ ‌вчорашнього‌ ‌відпочинку?‌ ‌– запитую я, направляючись до вільного столу.

-‌ ‌ Ой, приїхав додому близько п’ятої години ранку. Як добре, що я не живу з батьками, бо вони б винесли мені весь мозок.

- В п’ять годин? Ти занадто жваво виглядаєш, – підозріло дивлюся я на Арсена.

- Марго, я подзвонив‌ ‌сьогодні‌ ‌вранці‌ ‌в деканат і‌ ‌сказав‌ ‌що‌ ‌не‌ ‌здоровиться‌. От і все,‌ ‌– Арсен посміхається гордою кривою посмішкою.‌ ‌

Я‌ ‌вже‌ не дивуюсь, як раніше‌, ‌подібним‌ ‌розповідям.‌ ‌Так, Арсен‌ ‌може‌ користуватися‌ ‌подібними‌ ‌привілеями. Його‌ ‌родина‌ ‌впливова. Їх всі знають.

Арсен відсовує мені стілець, я сідаю.

-‌ ‌Щось‌ ‌замовити?‌

-‌ ‌Чесно, єдине,‌ ‌що‌ ‌я‌ зараз ‌хочу,‌ ‌це‌ ‌щоб‌ ‌ти‌ ‌переглянув‌ ‌ескізи і тоді‌ ‌вже‌ ‌домовимося‌ ‌про‌ ‌зустріч‌ ‌з‌ ‌твоїм‌ ‌татом,‌ ‌–‌ ‌починаю‌ ‌я‌ ‌одразу‌ ‌з‌ ‌того,‌ ‌що‌‌ мене бентежить.

-‌ ‌Добре, я ‌тебе‌ ‌розумію,‌ ‌–‌ ‌Арсен відкладає ‌Айфон‌ ‌в‌ ‌сторону,‌ ‌налаштовується ‌мене‌ ‌слухати.‌

- Я потренуюсь презентувати свій проект, як на дипломній, добре? Тільки не смійся, – хитаю я вказівним пальцем.

- Марго, я сама серйозність, – Арсен киває.

Кладу на стіл папку з проектом, прокашлююсь і починаю офіційним тоном, як на захисті за університетською трибуною.

- 10 років досвіду і професіоналізму ресторану «Камелія», із яких 8 років ресторан займає топові місця серед кращих і найпопулярніших місць відпочинку в Кременчуку є заслугою витонченої європейської кухні, вміло підібраного персоналу і, звісно, затишного, стильного інтер’єру. І в передчутті великого ювілею, гості свята і відвідувачі ресторану чекатимуть яскравого і ще більш вишуканого змінення образу улюбленого ресторану міста. І я не дарма обрала для такої важливої цілі саме еклектичний стиль. В ньому поєднуються кращі дизайнерські рішення. Саме еклектичний стиль надасть ресторану довершеного шарму вишуканості та аристократичності, що чудово підкреслюватиме статус ресторану. Я відкриваю папку з ескізами перед Арсеном, який захоплено слухає мене погладжуючи підборіддя.

- Антикварне меблювання різної фактури, кольору і форми. Круглі столи з коричневого кедра, крісла обтягнуті червоним бархатом, паркет кольору слонової кістки, шпалери насиченого блакитного кольору, такого, як море на кращих курортах світу, – проводжу олівцем по предметах опису, - вікна прикрашені масивними червоними шторами з білосніжною бахромою, декілька великих люстр в залі, а біля бару та в холі – на стінах ретро-світильники. В якості аксесуарів: квіти, великі вази, картини та безліч сувенірів, що спрощуватимуть перехід одного стиля в інший. На самій великій стіні залу, протилежній вхідним дверям, назва ресторану декоративним шрифтом з білого дерева розміщена по наростаючій діагоналі – велика червона квітка камелії. Такий ж напис і квітка будуть розміщені для фотозони в холі.

Арсен розглядає ескізи проекту паралельно за темпом моєї розповіді. Я детальніше описую зонування ресторану, зміну конструкції холу, оновлену емблему та універсальну фотозону.