Запізнілий подарунок долі

VII розділ

Привіт всім, хто разом з Марго і Юрієм переживає емоції, проживає їх дні. Історія продовжується)

 

Ну‌ ‌і‌ ‌день!‌ ‌Я‌ ‌забула‌ ‌увімкнути‌ ‌будильник‌ ‌на‌ дев’ять ‌годин‌ ‌ранку і прокинулася аж ‌об ‌одинадцятій. Потрібно‌‌ встигнути‌сходити‌ ‌в‌ ‌магазин,‌ ‌купити‌ ‌продукти‌ ‌на‌ ‌тиждень,‌ ‌роздрукувати‌ ‌ескізи‌‌ ‌і‌ ‌звісно‌ ‌ж‌ ‌приготуватися‌ ‌до‌ ‌зустрічі.

Встаю з ліжка, швидко одягаюся, збираюсь в крамницю.

 За біганиною і клопотам непомітно минає час. ‌Ледве‌ ‌все‌ ‌встигнувши,‌ ‌в‌ ‌пів‌ ‌шостого‌ ‌я‌ ‌починаю‌ ‌нервово‌ ‌збиратися на зустріч з Дєрімовим.‌ ‌

Відкриваю ‌дверцята‌ ‌шафи, з‌ ‌незадоволеною‌ ‌гримасою‌ ‌‌нависаю‌ ‌над‌ ‌скромним‌ ‌гардеробом.‌ ‌Як‌ ‌завжди‌ ‌немає‌ ‌нічого‌ ‌відповідного.‌ ‌‌Обираю ‌білу‌ ‌футболку з стразами,‌ ‌блакитну ситцеву‌ ‌спідницю‌ трішки вище колін.‌ Одягаюсь, підфарбовую вії, губи, заколюю‌ ‌волосся‌ ‌крабом,‌ ‌залишивши‌ ‌локони‌ ‌спадати‌ ‌на‌ ‌плечі.

Внутрішній лемур з загадковою посмішкою, читаючи газету «Кременчуцький вістник», спостерігає за мною. Я ігнорую його надоїдливий голос, що тільки і говорить, що раніше я так не марафетилась на ділові зустрічі.

Смартфон‌ ‌дзвонить в сумці,‌ ‌коли‌ ‌я‌ ‌‌одягаю‌ ‌босоніжки на високому стійкому каблуку.‌ ‌

- ‌Я‌ ‌вже‌ ‌виходю,‌ ‌–‌ ‌хапаю‌ ‌шкіряну‌ ‌сумку‌ ‌з‌ ‌ескізами,‌ ‌вибігаю з‌ ‌квартири, закриваю двері.‌ ‌Ненавиджу‌ ‌запізнюватися.‌ ‌Спускаюсь сходами. Відкриваю‌ ‌важкі‌ ‌вхідні‌ ‌двері‌ ‌під’їзду, ‌в‌ ‌очі‌ ‌одразу‌ ‌кидається‌ ‌той‌ ‌самий‌ ‌велетенський‌ ‌чорний BMW‌ ‌X7,‌ ‌припаркований‌ ‌біля‌ мого ‌під’їзду.‌ ‌Юрій‌ ‌стоїть‌ ‌обпершись‌ ‌стегнами об‌ ‌капот‌, ‌спиною‌ ‌до‌ ‌мене‌ ‌і‌ ‌розмовляє ‌по‌ ‌телефону.‌

- ‌Фінансовий‌ ‌звіт‌ ‌повинен‌ ‌бути‌ ‌вже‌ ‌в‌ ‌понеділок‌ ‌в‌ ‌мене.‌ ‌І‌ ‌промонітор‌ ‌збитки‌ ‌кооперативу, ‌–‌ ‌почувши‌ ‌цокіт‌ ‌каблуків‌ ‌Юрій‌ ‌повертається ‌і‌ ‌бачить‌ ‌мене.‌ ‌Я‌ ‌не‌ ‌впевнено‌ ‌застигаю‌ ‌на‌ ‌місці,‌ ‌не‌ ‌бажаючи‌ ‌підслуховувати‌ ‌бесіду.‌

- Добре.‌ ‌Все‌ ‌на‌ ‌завтра.‌ ‌Бувай,‌ ‌–‌ ‌не‌ ‌відриваючи‌ ‌від‌ ‌мене‌ ‌погляд,‌ ‌він‌ кладе ‌айфон‌ ‌в‌ ‌карман‌ ‌брюків‌ ‌і‌ йде мені на зустріч.‌ ‌Як‌ ‌завжди‌ ‌бездоганний‌ ‌у‌ ‌всьому.‌ ‌Біла‌ ‌сорочка‌ ‌обтягує рельєфний‌ ‌торс,‌ ‌темні‌ ‌брюки‌ ‌виділяють ‌міцні ‌ноги,‌ ‌дорогий масивний годинник –‌ ‌все‌ ‌видає‌ ‌його‌ ‌статус.‌ ‌

- ‌Добрий‌ ‌вечір,‌ ‌Маргарито.‌ ‌Як‌ ‌настрій?‌ ‌

- Чудовий, ‌– намагаюсь бути серйозною, аналогічно Юрію. Але, як завжди млію перед 29-ти літнім атлантом, нервово поправляю вибите пасмо за вухо. Все! Дєрімов в радіусі десяти метрів – я не відповідаю за свій психофізичний стан.

Розгледівши хвилювання в моїх очах, на губах Юрія з’являється самозакохана посмішка. З грацією атлета він відкриває переді мною ‌передні двері, я сідаю в авто.‌ ‌Юрій обходить автомобіль, сідає за кермо.

Ми‌ ‌виїжджаємо‌ ‌із‌ ‌житлової‌ ‌зони.‌ ‌Дєрімов натискає‌ ‌декілька‌ ‌кнопок‌ ‌на‌ ‌панелі‌ ‌керування, починає звучати пісня гурту ‌«Без‌ ‌обмежень». Моя улюблена група.

- Це «Зима»? Ви слухаєте гурт «Без обмежень»? – оживлено запитую Юрія.

Не очікувавши енергійності з моєї сторони, він відриває очі від дороги і здивовано кліпає очима. Я миттю червонію.

 – Просто це моя улюблена група,‌ ‌– швидко пояснюю я.

- Я зрозумів, – Юрій подавляє смішок і робить музику гучніш.

Згораю від сорому. Підсвідомо відчуваю, що треба хоч якось пояснити свою поведінку.

– Рік тому я випадково побачила кліп пісні «Зорі запалали» і просто закохалася в голос Сергія Танчинця. Такий душевний і проникливий. Чекаю не до чекаюся коли вони з концертом приїдуть в Кременчук, - я сяю від однієї думки, що колись зможу побачити в живу свого кумира.

Юрій посміхається мені із чемності і знову переводить погляд на дорогу. Він вважає мене ще дитиною? Я піджимаю губи і відвертаюсь до вікна. Краще буду мовчати. Блін, навіщо я це розповіла? Дурепа.

- Мені рідко подобаються подібні пісні. Але деякі треки гурту «Без обмежень» справді зачаровують.

- Угу, зачаровують, – я з іскрою в очах  обертаюся до Юрія, як фанатик якого зачепили за улюблену тему. - А якщо слухати вночі, то зміст слів відчувається ще глибше. – оживлено киваю я. – Не‌ ‌думала,‌ ‌що‌ ‌ви слухаєте ‌романтичний‌ ‌рок.

- Справді? Чому? – його брови підіймаються від подиву.

- Не знаю, – знизую плечима.

Краєм ока дивлюся на чіткий профіль, точені риси обличчя Юрія. Цікаво, чому він досі не одружений? Невже Арсен казав правду, що Дєрімов монополіст?

- І що ж ви про мене думаєте, Маргарито? – Юрій повертається і пропікає мене блакитними очими, наче я можу сказати щось для нього справді важливе...

Що‌ ‌я‌ взагалі‌ можу ‌‌про‌ ‌нього знати?! Два тижні тому він був – Юра із якоїсь компанії. А ще раніше – чувак, якому треба робити ремонт.

- Я про вас нічого не знаю, – кажу я, так як є.

Дєрімов дивиться на мене підозрілим поглядом, який начебто так і запитує: «Ти що не читала про мене в інтернеті, в газетах, не бачила мене по телебаченню?»

Я не витримую самозакоханий погляд Дєрімова, відвертаюсь до вікна. Таке враження, що Юрій знає, що вчора я читала статті про нього. Мені не приємно від однієї думки, що він може здогадуватися, що я цікавилася ним.

І взагалі, що він собі думає? Якби не офіс для «Derim-groups» і пряма співпраця з ним, то я б ніколи не шукала про нього інформацію. Бунтуючи в середині, я не можу мовчати:

- В мене немає служби безпеки і шпигунів, які б могли донести мені інформацію про вас.

На його обличчі замирає емоція подиву, брови підлітають вверх, очі округляються. Ого. Дєрімов в шоці?! Фотографуйте, ви такого більше не побачите.

Я відвертаюсь до вікна. Відчуваю прилив адреналіну. Хай в іншому місці шукає перед ким гоноритися. Гляньте на нього: «Що ви про мене знаєте?». Я не чергова фанатка!

  • - Як ви сказали, шпигунів? – Юрій зацікавлено кліпає очима і заливається сміхом.
  • - А як іще можна назвати працівників служби безпеки?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше