ХІ розділ

Братці, Марго і Юрій живі. Вони народжені і наповнені фантазією автора, але їх образи живуть в уяві читача. 

Вони зачекалися вас...

До пізньої ночі я шукала недорогу знімальну квартиру. Ціна була різна, дивлячись від умов і району міста. Та якщо враховувати, що зовсім скоро розпочнеться навчальний сезон, то майже всі оптимальні варіанти вже були зайняті.

Я просто втрачаю надію. Як можна сказати з’їжджати з квартири за два дні! Втішаю себе думкою, що завтра в ранці з новими силами і бадьорим настроєм я все встигну, і речі зібрати, і знайду собі квартиру.

***

Розкладаю книги, одяг та посуд в картонні ящики. Моя квартира на очах перетворюється на пусту і не затишну коробку. Сум осідає на серці.

Вмикаю ноутбук і знову шукаю квартиру. Натрапляю на оголошення розміщене сьогодні. Однокімнатна квартира, з меблювання є холодильник, газова плита, диван, стіл письмовий, стіл кухонний, три стільця. Я вже радію.

Переглядаю фотографії, не затишна, темна квартирка, але я ж дизайнер, тому через місяць вона буде виглядати стильно і світло. Правда далеко їхати до університету і зупинка далеко, та я не маю вибору. До того ж ціна нормальна.

Набирає номер телефона Тамари. На щастя, її квартира ще вільна. Домовляюся, що заселюся завтра близько першої дня, записую адресу.

В мене покращується настрій, тепер хоч є куди речі перевезти. Сідаю на диван, дзвоню Арсену стосовно перевезення, надія лише на нього. Набираю тричі, але кожного разу чую «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Хмм... Заходжу в месенджер, він онлайн. Телефоную через месенджер.

- Привіт, бро, – чую веселий голос друга. Яка я рада його чути, хто б тільки знав.

- Привіт, Арсен, – радо вітаюсь я. – Куди ти зник? До тебе не можливо додзвонитися?

- Що значить «Куди ти зник?». Я в Грузії. Я ж писав тобі в Дірект. Ти що не читала?

- Та в мене телефон зламався, глючить. Із програм працює лише месенджер. А коли ти повернешся?

- Та я тільки три дні як приїхав в Грузію, – сміється Арсен, – тиждень ще буду точно.

- Блін, – шепочу я.

- А що там в тебе?

- Та ні, то я так. Давно не бачились. Думала зустрінемося, погуляємо, - нервово проводжу рукою по чолу, от і Арсен відпав. Сьогодні не мій день точно.

- Як у батьків? Відпочила?

- Так. Я вже в Кременчуку, – намагаюся нічим не видати своє засмучення. – А яка у вас погода?

- Жара, 35 градусів в тіні. Після України відчувається різниця. Я тільки із басейну вийшов.

- Круто. Скинеш мені фото місцевих пейзажів?

- Звісно. Що тобі привезти? Я б звісно міг бравий грузинський коньяк запропонувати, так ти не п’єш, – Арсен заливається сміхом. Мимоволі згадую Дєрімова і його подарунковий коньяк «Царь Тигран».

- Скоро зап’ю, - ледве чутно шепочу я не так другу, як собі.

- Що? – недочуває Арсен.

- Кажу, мені нічого не потрібно.

- Добре, я покладусь на свій смак, - каже Арсен.

Ми розмовляємо ще хвилин двадцять про сонячну, жарку Грузію і як відпочивається Арсену. А після розмови я знову повертаюсь до своїх проблеми.

Перебираю в голові всі варіанти. Підсвідомість кричить «Набери Дєрімова! Набери Дєрімова!».

Ще чого! Зіскакую я з дивана і підходжу до вікна. Крутю в руках телефон. Мотаю головою.

- Ні, тисячу разів «ні». І як це все виглядатиме зі сторони: «Юра, дякую, що ти вчора привіз мене додому. А не міг би ти ще сьогодні відвести на мою нову знімальну квартиру мене іще близько десяти ящиків по 10 кілограм і більше 10 великих кімнатних квітів? А так все, більш нічого.»

Знаходжу в інтернеті компанію, що займається грузовими перевезеннями по місту. Ого! Занадто дорого. Скориставшись цими послугами я ще місяць як не куплю собі новий телефон.

«Дєрімов! Дєрімов! Він пропонував допомогу! Юрій тобі не відмовить. Хіба ти не хочеш побачити знову цього красеня?» - підморгує мені лемур.

О чорт! Беру до рук телефон, в мене ледве не здають нерви, доки телефон з глюками загружає інтерфейс, потім контактну книжку, чорні полоси перекривають пів нижнього екрану. З горем пополам знаходжу серед контактів Дєрімова. Вагаюся хвилин п’ять та діватись нікуди - дзвоню. Один гудок… Серце калатає. Другий гудок… Краще б я не дзвонила! Третій гудок… Чого він не бере слухавку?! Четвертий гудок… Я так і знала. Не зійшлися зірки.

Я відкриваю телефон від вуха. Серджюсь на себе, що дозволила собі зателефонувати. Сльози розпачу підступають до очей. Підводжу палець до червоної слухавки «Закінчити розмову», бачу в вверху відлік секунд «00:02».

- Алло. – спішу обізватися я, голос зривається на декілька октав. Господи, що в мене з голосом!

- Маргарито, – радісним тоном промовляє Юрій, смакуючи кожною літерою. Не знаю чому, але мені стає          легше від його голосу. – Прівет.

     - Прівет. Пробач, що турбую. – невпевнено починаю я і замовкаю, підбираючи слова. – Я…      Не знаю,     як сказати… - нависає пауза. Думаю на його обличчі зараз глузлива посмішка.

-‌ Впевненіше,‌ ‌–‌ додає Дєрімов тим ж спокусливим голосом. Я роблю глибокий вдих повітря. Ну, точно глузує!

-‌ ‌Мою‌ ‌квартиру,‌ ‌яку‌ ‌я‌ ‌знімаю,‌ ‌‌продають.‌ ‌А‌ ‌в‌ ‌мене‌ ‌дуже‌ ‌багато‌ ‌речей‌ ‌і‌ ‌квіти, – мямлю собі під ніс. Червонію від того, що прошу Дєрімова.

-‌ Проблеми ‌з‌ ‌переїздом?‌ ‌– швидко запитує Юра вже з більш серйозним тоном.

-‌ ‌Мені‌ ‌не‌ ‌зручно‌‌ ‌тебе просити.‌ ‌Як‌ ‌би‌ ‌тут‌ ‌був‌ ‌Арсен,‌ ‌я‌ ‌думаю‌ ‌він‌ ‌би‌ ‌мені‌ ‌допоміг,‌ ‌але‌ ‌він‌ ‌уїх...‌ ‌

- Марго, я ж казав, зателефонуй і я приїду, – говорить Юрій суворим голосом.

- Справді? – ледве чутно, не впевнено запитую я.

Він витримує паузу.

- Звісно, Марго. – його теплий голос бере мене за душу. Не вимовно приємно.

- Спасибі. Велике спасибі. Я не знаю навіть чим віддячити.