XVІ розділ

Вітаю, дорогий читачу! На сторінках 16 розділу ти знайдеш нові почуття і неочікувані моменти. Приємного читання =)

Минає декілька днів. Я займаюся хатніми справами, облаштовую робочий куточок. Розкладаю по поличкам книги, перебираю конспекти, ескізи та думки про Дєрімова все рівно не полишають мене, все пригадую той дивний вечір.

В свій час я дала зрозуміти, що між нами з Юрієм нічого не може бути і тепер він намагається стримувати себе, але йому важко приховувати свої почуття… Як і мені. Так, він мені подобається, дуже. Та я сама ввігнала себе в ці рамки і тепер від них страждаю. Сестра просила мене дати йому шанс… Не знаю чи треба, бо насправді я боюся не те, щоб дати шанс чи зрадити своїм принципам, я боюся бути знову обманутою. Немає нічого гіршого за брехню та за зраду…

На щастя, через два дні почнеться новий навчальний рік і інтенсивне навчання замінять думки про Юрія, бо і я, все частіше не можу керувати своїми емоціями.

Сідаю за стіл і складаю список покупок. Треба придбати зошити, листки ватману, маркери і іншу дрібну канцелярію.

Телефонує Айфон, це Арсен. Декілька секунд не можу наважитися взяти слухавку, після того вечора в клубі ми ще не розмовляли.

- Алло.

- Привіт, – невесело вітається він.

- Привіт, Арсен.

- Ти не брала слухавку. Я чекав твого дзвінка, та вирішив ще раз зателефонувати, - стурбовано каже він.

- Були справи, не могла передзвонити.

- Ти сердишся на мене?

- Арсен, а як ти думаєш? – з ноткою образи запитую я. – Ти залишив мене одну. Я кричала, гукала тебе, а ти звісно що не чув, бо був на танцполі!

- Сонце, якби я знав, що так станеться, то ні на секунду не полишив тебе.

Я роблю важкий видих.

- Знаю, Арсен. Звісно, що не полишив. Та сталося, що сталося. На щастя Дєрімов мене врятував.

- Пробач, Марго, - чую його не веселий, винуватий голос.

- Я пробачила вже, - спокійно відповідаю я.

- Справді?

- Я вже не серджусь, правда, - бадьорим голосом запевняю друга.

Не можу ображатися на Арсена, він мій хороший друг і я точно знаю, що він би ніколи не допустив такого, якби був поруч.

- Точно, Марго? Я почуваю себе винуватим.

- Звісно, Арсен.

Від розмови мене відволікає дверний дзвінок.

- Пробач, до мене прийшли.

- Марго, зустрінемося на наступних вихідних? – з надією запитує Арсен.

- Так, буде час обов’язково зустрінемося. Я зателефоную.

- Добре, на зв’язку. Бувай.

- Пока, - закінчую розмову і йду відкривати двері.

Переді мною стоїть усміхнений молодий хлопець приємної зовнішності. Він тримає в руках великий букет рожевих троянд в коробці.

А це ще хто?

- Доброго дня, - киває хлопець. - Маргарита Стоянська?

- Так.

- Це вам.

Він з посмішкою протягує мені коробку з рожевими трояндами і білосніжний продовгуватий конверт.

- Розпишіться будь-ласка.

Він протягує документ на планшеті. Я беру ручку, ставляю підпис.

- А хто відправних? – підіймаю погляд на кур’єра.

- Пробачте, - він чемно посміхається мені і задкує до ліфту.

Зрозуміло, кур’єру наказано не казати.

Закриваю вхідні двері і швидкою ходою йду в вітальню, ставляю коробку квітів на журнальний столик, з нетерплячістю відкриваю конверт. Дістаю кольорову карточку з зображенням таких ж троянд, які стоять у мене на столі. Збоку на білому фоні виведені красиві, закручені літери:

«Успіхів в навчанні. Хай з кожним роком твій талант розкривається сильніше, а ти розквітаєш все більше.»

Дєрімов… Я посміхаюся сама собі, нахиляюся над квітами і вдихаю п’янкий аромат троянд. Господи, як приємно!

Сідаю на стілець, дивлюся на квіти, на короткі красиві слова і згадую той дивний вечір. Мабуть Юра почуває себе винуватим. Що ж, дякую за красивий жест.

Кладу карточку назад в конверт, але в ньому є ще щось. Дістаю два глянцевих листка. Матінко рідна, білети на концерт «Без обмежень»! І сума одного білету дорівнює декільком тисячам! Концерт завтра в 6 годин в Полтаві.

Юра запам’ятав! Він запам’ятав! Я посміхаюся сама собі від неочікуваної радості.

Я маю подякувати за такий дорогий подарунок. Набираю номер Дєрімова, нервово кручу в руках білети.

- Алло, - чую лагідний голос Юри. Яка я рада його чути.

- Привіт. Я отримала твоє привітання. Мені просто не віриться, що в мене в руках білети на «Без обмежень». Я не думала, що ти пам’ятаєш мою улюблену групу, – радісно щебечу я.

- Ти не уявляєш, як мені приємно чути твій щасливий голос, - хриплий баритон в поєднанні з ноткою ніжності і моє серце тріпоче, мов листок на вітру.

- Але в мене два білета.

- Так, я думаю, в тебе є подруга з якою ти захочеш провести цей вечір.

А, подруга… Я сумно посміхаюсь сама собі. Звісно…

- Скажеш в скільки вас забрати, Олег відвезе вас в Полтаву, - додає Дєрімов.

- А я думала… - починаю я, але запинаюся. Ні, я точно цього не скажу. Я думала, що він сам запропонує поїхати вдвох.

- Кажи, Марго.

Я роблю вдих, намагаюся нічим не видати своє розчарування.

- Дякую, дуже приємний подарунок, - видавлюю я із себе слова.

- Гарного вечора, Марго, - чемно каже Юрій. Я прямо таки уявляю його в своєму кабінеті в кріслі з невимушеним виразом обличчя, типу «Ти хотіла чогось іще?»

- Дякую, і тобі гарних вихідних, - кажу я і завершую виклик. Насуплююсь, дивлячись на телефон і показую йому язик.

- В тебе є подруга з якою ти проведеш час, - перекривляю я його голос.

Нервово стукаю пальцями по столі. Можливо він просто хоче, щоб я його сама попросила? Точно. Ох і Дєрімов. Але я ніколи не попрошу про це сама! Думаю, ввечері він сам зателефонує. Або може вранці…

А поки що, щаслива біжу в спальну і приймаюся вибирати одяг на завтра. Нікому не вдасться зіпсувати мені настрій!