Запізнілий подарунок долі

XVІІ розділ

- Доброго ранку, світе! – різко розшторюю фіранки. Ранішнє сонце заливає кімнату світлом і наповнює мене піднесеним настроєм.

Я мружусь від яскравого сонця, посміхаюсь, беру з письмового столу філіжанку щойно приготованої львівської кави, йду на лоджію, сідаю в крісло і нікуди не спішу.

Не знаю, що зі мною. Я так хочу жити.

Розблоковую Айфон і сотий раз перечитую повідомлення від Юри:

«Ще ніколи ранок не був таким добрим, а день таким сонячним. Ти подарувала мені новий смак життя.»

Посміхаюся сама собі і не тямлю себе від щастя.

 

Вмикаю веселу музику на HomePod, дістаю прасувальну доску, прасую блузку і спідницю. Завтра 1 вересня, мій останній перший дзвінок в університеті. Зустрінуся зі своїми одногрупниками, улюбленими викладачами і понесеться останній рік навчання, який, відчуваю, пролетить швидше, ніж всі три.

Телефонує Айфон. Юра! Рівень щастя в мені різко підіймається до 80-того рівня.

- Привіт. Не хотів рано розбудити, тому дзвоню в обід, - чую щасливий голос Дєрімова.

- Привіт. Я вже давно не сплю, - кажу я і посміхаюсь від вуха до вуха, наче Юра зараз стоїть переді мною.

- Чим займаєшся?

- Готуюсь до завтрашнього дня.

- Ммм, важливий день? Я думав четвертокурсники не відвідують лінійки.

- Це ти так робив, - з докором кажу я, - а для мене це і справді свято, до того ж останнє.

- Я тебе зрозумів, - Юра подавляє смішок. - Що ввечері будеш робити?

Я задоволено посміхаюсь, хтось щось хоче мені запропонувати, угу…

- Не знаю, сьогодні я буду займатися справами, - набиваю собі ціну я, придумуючи, а що окрім як сходити в магазин я планувала.

- Я хотів вкрасти тебе ввечері, - Юра заговорницькі шепоче.

- Не знаю, не знаю, Юрій Володимирович. Але ви телефонуйте, можливо в мене буде вільна година, - кажу я діловим голосом.

- Марго, ти неймовірна, - чую Юрин сміх. – Я наберу.

- Добре, - сміюся і я у відповідь. - Гарного дня.

- Дякую, маленька.

 

Розвішую одяг на плечики і збираюсь в крамницю. Іду по проспекту розмахуючи пакетами з продовольчими і канцелярськими покупками.

На вулиці прекрасна погода. Жарке літо ще не передало свої права дощливій осені, хоча день відчутно коротшає. Наприклад, зараз 6 годин вечора, а сірі кольори вже кидають тінь на місто.

 

Падаю на м’якесеньке ліжко, розкинувши руки в сторони. ‌Я‌ ‌вже давно не‌ ‌розумію,‌ ‌що‌ ‌коїться‌ ‌в‌ моєму‌ ‌житті.‌ ‌Три‌ ‌роки‌ ‌тому‌ ‌я‌ ‌зарікалася‌ ‌більше‌ ‌‌не‌ ‌закохуватися, але‌ ‌з‌ ‌моменту‌ ‌знайомства‌ ‌з‌ ‌Юрієм‌ ‌все‌ ‌неочікувано‌ ‌змінилося.‌ ‌Він‌ ‌‌володар ‌не‌ ‌лише‌ ‌свого життя,‌ ‌але‌ ‌й‌ мого‌ також.‌ Це літо багато, що змінило…

 

Мені не хочеться сидіти вдома в таку прекрасну погоду та і Юра не телефонує. Одягаю джинсові шорти, рожеву майку, вмикаю на ‌телефоні‌ ‌режим‌ ‌“не‌ ‌турбувати” і прямую вечірніми вулицями Кременчука‌ ‌на‌ ‌занедбалий‌ ‌причал.‌

Сідаю на край причалу, підлога якого зроблена із дерев’яних дощечок. Опускаю ноги в воду, відкидаюсь на спину і дивлюсь в небо, сьогодні воно напрочуд різне, із десятками відтінків білого і сірого кольорів... Це мій Тибет.

Чую‌ глухі, скрипучі ‌кроки ззаду себе. Різко підіймаюся і обертаюся – на причал ступає Дєрімов. Що, блін?!

‌В‌ ‌чорний‌ ‌спортивний‌ ‌костюм,‌ ‌який‌ вільно‌ ‌сидить ‌на‌ ‌його‌ ‌бездоганному‌ ‌тілі,‌ масивні чорні кросівки - він схожий на спецагента з американського фільму. Юрине ‌лице‌ ‌сяє‌ ‌самозакоханою‌ ‌посмішкою.‌ 

-‌ Як‌ ‌ти‌ ‌мене‌ ‌знайшов?‌ ‌–‌ ‌починаю я із запитання, так як моєму ‌здивуванню немає меж.

-‌ ‌Я дзвоню, а ти трубку не береш, – я тягнусь до Айфону, і справді 4 пропущених. - Ти‌ ‌хотіла‌ ‌від‌ ‌мене‌ ‌заховатися?‌ ‌–‌ ‌спокійною‌ ‌ходьбою‌ ‌він‌ ‌йде‌ ‌до‌ ‌мене,‌ ‌не‌ ‌відводячи‌ ‌самозадоволеного‌ ‌погляду.‌ ‌

-‌ ‌А‌ ‌якби‌ ‌й‌ ‌так, то‌ ‌що?‌ ‌–‌ ‌я‌ ‌знову‌ ‌відвертаюся‌ ‌до‌ ‌річки, хмурю брови і піджимаю в нерозумінні губи. Звідки він весь час береться? В чому прикол?

-‌ ‌Невже‌ ‌я‌ ‌тобі‌ ‌настільки‌ ‌набрид?‌ ‌–‌ ‌Юра‌ ‌присідає‌ ‌біля‌ мене ‌навшпиньки, ‌я‌ ‌повертаюся‌ ‌до‌ ‌нього.‌ ‌Декілька‌ ‌невиразних‌ ‌зморшок‌ з’являється ‌на його‌ ‌лобі.

-‌ Звісно,‌ ‌ні.‌ ‌-‌ ‌хитаю‌ ‌я головою‌.‌‌-‌ ‌Просто‌ ‌вирішила‌ ‌побути‌ ‌наодинці, попрощатися з літом.

Я ‌посміхаюся‌ ‌йому,‌ Юрій‌ ‌сідає‌ ‌на‌ ‌дерев'яну‌ ‌підлогу‌ ‌причалу біля мене, кладе свою руку на мою долоню, тіло пробиває розряд струму і серце моє завмирає як вперше. Я рада, що він прийшов.‌

Юра нахиляється і ніжно цілує мене в щоку.

- Цілий день думав про тебе.

Я розпливаюся  в посмішці, він прижимає мене до себе і ми нікуди не поспішаючи ‌роздивляємося‌ ‌краєвид.‌ Нам ‌приємно‌ і легко ‌мовчати.‌ ‌‌Тишу‌ ‌порушує музика, що лунає‌ ‌з‌ ‌найближчого‌ ‌ресторану‌ ‌та‌ ‌мотори‌ ‌гідроскутерів, які катаються не далеко від нас.

Ми милуємося заходом сонця, вже де-не-де починають з’являтися бліді зірочки, Дніпро і небо злившись воєдино розкривають перед нами манливі простори…

В одну прекрасну мить, коли ми думаємо кожен про своє, зовсім недалеко від нас проїздить гідроскутер і розвертається так, що вода летить на нас, накриваючи весь причал доброю хвилею.

Мов в заповільненій зйомці бачу як великі і малі краплі летять каскадом на нас з Юрой. Яка краса!

- Чорт! – кричить Юра і дістає Айфон, струшуючи з нього воду.

Моє мокре волосся і одяг, краплі стікають по обличчю і шиї, я відчуваю свіжість і прилив адреналіну, сміюся, як мале дівча.

-‌ ‌Точно!‌ ‌– радісно вскрикую я. - А‌ ‌я‌ ‌думала,‌ чого мені не вистачало?‌ ‌

-‌ ‌Що?‌ ‌-‌ Юра‌ ‌все‌ витирає екран ‌телефону і перевіряє чи він працює.‌ ‌–‌ ‌Марго, а‌ ‌твій‌ ‌телефон‌ ‌працює?‌ ‌-‌ ‌Юра‌ ‌підводить ‌погляд‌ ‌на‌ ‌мене, я сміюся з нього. Такий момент, а він зі своїм Айфоном.

Я різко підіймаюся на ноги і з викриком «Юхууу» стрибаю в воду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше