Запізнілий подарунок долі

XІХ розділ

Увага! 

Після дописання роману, книга буде редагуватися. Поки що, можуть зустрічатися не значні помилки.

 

Суботній‌ ‌день, з‌ ‌самого‌ ‌ранку‌ ‌йде‌ ‌дощ.‌ ‌На‌ ‌вулиці‌ ‌похмуро‌ ‌та‌ ‌сіро.‌ ‌

Прокинувшись‌ ‌в‌ ‌9‌ ‌ранку,‌ я‌ ‌роблю‌ ‌чай‌ ‌з‌ ‌чебрецем‌ ‌та‌ ‌лимоном,‌ ‌вкутуюсь‌ ‌в‌ ‌клітчасту‌ ‌теплу‌ ‌ковдру‌ ‌та‌ ‌звертаюся клубочком‌ ‌на‌ ‌дивані.‌ ‌Мені‌ ‌не‌ ‌хочеться ‌нікуди‌ ‌виходити. Незрозуміле‌ ‌відчуття‌ ‌апатії‌ ‌окутує‌ ‌мене.‌ Юра приїде аж завтра, буде виснажений після перельоту, тож більше всього ми побачимося в понеділок.

Беру‌ ‌пульт‌, вмикаю‌ ‌телевізор.‌ Коли такий настрій, хочеться ‌дивитися ‌сімейну‌ ‌комедію,‌ ‌від‌ ‌якої‌ ‌на‌ ‌душі‌ ‌стало б‌ ‌хоч‌ ‌трохи‌ ‌веселіше,‌ ‌а‌ потім‌ ‌солодко‌ ‌заснути.‌ ‌‌Знаходжу «Чіп і Дейл», мій улюблений мультфільм дитинства, через який я не один раз запінювалася в школу.

На журнальному столі дзвонить телефон, це Юра.

- Доброго ранку, - мій голос звучить злегка хрипло після сну.

- Привіт, - бадьорим голосом одзивається Юра, - як настрій у моєї принцеси?

Серце обривається вниз. Принцеса… Мене так ніхто ніколи не називав.

-‌ ‌Мій настрій називається:‌ ‌хочу‌ Новий‌ Рік, - сумно зітхаю я.

- Це як?

- Хочеться‌ ‌багато-багато‌ ‌снігу,‌ ‌лапатого‌,‌ ‌а‌ ‌ще‌ ‌гірлянди‌ ‌і‌ ‌мандаринки, і‌ ‌«Один‌ ‌вдома»,‌ ‌дивитися‌ ‌всі‌ ‌частини‌ фільму ‌і‌ ‌думати,‌ ‌чого‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌живу‌ ‌в‌ ‌Америці,‌ ‌–‌ кажу я засмученим, дитячим голосом, Юра заливається сміхом.

-‌ ‌Осіння‌ ‌депресія?‌ ‌

-‌ ‌Взагалі-то‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌чуттєва‌ ‌до‌ ‌погоди, але‌ ‌сьогодні‌ ‌чомусь‌ ‌саме‌ ‌так.‌ 

- І що могло б тебе розрадити?

-‌ Навіть‌ ‌не‌ ‌знаю, - задумуюсь я, чого б зараз мені хотілося, - в таку погоду або потрібно дивитися фільм цікавий, їсти різні ласощі або їхати кудись далеко, куди очі дивляться, слухати музику, дивитися у вікно і думати про світле майбутнє.‌ ‌

Роздається дверний дзвінок. Хто це ще? Це може бути тільки Арсен, бо він один єдиний знає де я живу.

- ‌Юра, якщо ти будеш вільний через 30 хвилин, то я наберу тебе, добре?

Я встаю з дивану і йду в коридор.

- Добре, чекатиму.

- Угу, я наберу.

Поспіхом поправляю волосся в дзеркалі, Чорт, я ще в піжамі: футболці та шортах. Треба було хоч халат накинути. Ну, думаю Арсен зрозуміє, що я нещодавно встала з ліжка.

Відкриваю двері, переді мною стоїть із сяючою посмішкою та білими трояндами Дєрімов. Що? У мене відвисає щелепа. Я не вірю своїм очам. На ньому синя сорочка закочена в рукавах та джинси з блискучою пряжкою, він виглядає прекрасно.

- Не знаю, Маргарито Вікторівно, що ви оберете, залишитися вдома чи дорогу і музику, але я прийму будь-який ваш вибір, - він посміхається мені ніжною посмішкою і протягує розкішний букет.

- Юра, - радісно скрикую я, беру букет і ми поспішаємо в обійми.

Він міцно прижимає мене до себе. Я вдихаю його аромат, що крутить мені голову.

- Коли ти прилетів? – запитую я сильніше прижимаючись до його грудей, на очі навертаються сльози радості

- Декілька годин тому, ти ще спала.

- Але ти казав, що прилетиш в неділю, - відтуляюсь я, щоб зазирнути в його очі, надивитися на нього.

- Я дзвонив тобі вчора як був в аеропорту, - він пригладжує моє волосся, - хотів зробити тобі сюрприз.

- Неймовірний сюрприз. Я і мріяти не могла про таке, - розпливаюся я в посмішці.

Ми заходимо в квартиру. Я ловлю своє відображення в дзеркалі: рожева піжама в горошок, розкуйовджений хвіст, заспане обличчя, я не нафарбована і по телевізору йде «Чіп і Дейл» - дівчинці 22 рочки. Юра кидає очі на телевізор, але ніяк не коментує.

- Хочеш чай чи каву?

- Каву будь-ласка, - каже Юра сідаючи за стіл.

Я ставляю квіти в вазу, вмикаю чайник, роблю НАМ ранкову каву! Сон? Це сон? Ні-ні, не щипаєте мене, хай так і триває.

Ставляю на стіл печиво, цукерки, бутерброди і філіжанки каву. Юра спостерігає за кожним моїм рухом, в його очах не прихована ніжність, що додає його вигляду такої мілоти.

 Я сідаю навпроти, між нами невеликий стіл. Ми не відриваємо погляди один від одного. Юра як завжди божественно красивий.

Мені досить буде просто дивитися на нього і в мене буде завжди гарний настрій. Поруч з ним я зовсім інша, в середині мене палає полум’я змішаних почуття, яке після розлуки, розгорілося іще сильніш.

- Ці 4 днів були вічністю, - кажу я зазираючи йому в проникливі очі. Не можу тримати в собі почуття. Юра кладе руку на мою долонь.

- Я весь час думав про тебе, - його голубі очі гіпнотизують мене, розтоплюють в мені дивні, гарячі почуття.

Я помічаю як його дихання стає важким і переривистим. Незнайоме почуття охоплює мене, тепло розтікається по всьому тілу. Ми повільно встаємо зі стільців, подаємося на зустріч і поєднуємося в пристрасному поцілунку. Розряд струму пронизує моє тіло. Я впускаю руки його в волосся. Ммм… Здається я зараз втрачу свідомість. Юра прижимає мене руками, тримаючи за талію.

- Ти зводиш мене з розуму, - я відчуваю його гаряче дихання на губах. Голова паморочиться від довгоочікуваної зустрічі.

Я проводжу рукою по його губах, ледь помітній щетині. Він поруч, більше нікуди не поїде і ми проведемо цей день разом. Я розпливаюсь в блаженній посмішці. Ось воно щастя. Краще бути не може.

- Скажи мені чого ти хочеш, Марго? – він впирається лобом в мій, гладить рукою по щоках. – Хочеш залишитися вдома чи поїхати кудись?

- Поїхати кудись далеко-далеко, - шепочу я.

Юра посміхається мені осліплюючою посмішкою, коротко цілує мене в губи:

- Одягнися тепліше, на вулиці сиро.

Я йду в спальню, одягаю світлі джинси, сіру футболку та олімпійку до якої підходять мої чорні масивні кросівки.

 

Ми виходимо із під’їзду. Я дивлюся на парковку, але не бачу автомобіля Юри, BMW чи Toyota. Але в очі одразу кидається розкішний сірий спорткар із чорними полосами на капоті. Це автомобіль із розряду тих, які хлопці ставляють на робочий стіл телефону чи комп’ютеру.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше