Запізнілий подарунок долі

ХХ розділ

Четвер, вечір.

Ми не бачилися з Юрою з суботи, так як він всі ці дні був в Полтаві по роботі. Та сьогодні він повертається і ми запланували зустріч в 9 годин вечора.

Я встигаю прочитати конспект з проектування і написати реферат на тему емоційного сприйняття кольору в інтер’єрі.

Дивлюся на годинник – пів на дев’яту, вже час збиратися. Сьогодні я хочу бути на висоті. Лемурчик хитро посміхається потираючи руки.

Одягаю червоне коротке плаття з глибоким вирізом, що ідеально підкреслює талію і моє худе, струнке тіло. Підбираю біжутерію: крупні срібні сережки-трикутники і ланцюжок з таким ж кулоном.

Підкручую волосся, великі локони красиво лягають мені на плечі. Фарбую губи яскраво червоною помадою, малюю стрілки, підкрашую вії, виділяю скули. Сама дивуюся, який крутий виходить макіяж. Одягаю туфлі-лодочки.

Відображення в дзеркалі мені подобається. Я виглядаю незвичайно яскраво і небезпечно, не вистачає тільки револьвера. Навіть почуваю себе по-іншому.

Я виходжу із під’їзду. Юра стоїть обпершись об капот BMW. На ньому класичний костюм і білосніжна сорочка, от що в ньому незмінно так це стиль.

Побачивши мене його брови підскакують вверх, він не поспішаючи йде мені на зустріч, непристойно розглядаючи мій новий образ жінки-вамп.

- З розуму зійти. Від тебе не відірвати очей, - хриплий і владний голос Дєрімова діє на мене одразу. Голова паморочиться від одного вигляду цього чоловіка.

Юра згортає мене в обіймає і цілує в губи. Ммм… Що іще треба?

Його одеколон окутує мене і заполоняє легені. З недавніх пір це мій самий улюблений аромат.

Юра відривається від мене, дивиться мені в очі з висоти свого зросту замріяним поглядом. Яка насолода відчувати, що від тебе шаленіють.

Він бере мене під руку, відкриває переді мною задні двері автомобіля. Так тут Олег, який незручний момент.

- Добрий вечір, Маргарито Вікторівно.

- Добрий вечір, Олег. Прошу вас, кажіть на мене Марго.

Я посміхаюся йому в лобове дзеркало, давно хотіла йому це сказати. Олег киває.

Юра сідає з іншої сторони, бере мене за руку, машина плавно рушає.

- Як минуло командирування? – запитую я.

- Як завжди. Зустрічі, переговори.

- Заморився?

- Для тебе в мене завжди знайдуться сили.

Мене передьоргує від двозначної відповіді. Я ловлю потемнівший погляд Дєрімова, але роблю вигляд, що я цього не зрозуміла.

Наша подорож триває близько 5-ти хвилин. Автомобіль зупиняється біля 16-ти поверхової жилої новобудови. Ми заходимо в прохолодний, під’їзд і нюдових тонах. По середині якого стоїть скляний столик із великою вазою із квітами, навпроти ліфт.

Юра викликає ліфт, стає навпроти мене.

- У мене буде одна умова. Скажи, що ти згодна?

- Ти так і переговори ведеш? – підіймаю я глузливо брову, - Що саме за умова?

Юра загадково посміхається, нахиляється до мене, цілує і кусає нижню губу. Із моїх вуст виривається ледь чутний стон, я закочую очі від насолоди. Не думала, що це так приємно.

- Згодна? – він підіймає праву брову в запитанні. Я розпливаюся в посмішці.

- Згодна, - здається, з ним я згодна на все.

Ми заходимо в дзеркальний ліфт. Мене захоплює вид ефектної, стрункої дівчини в червоному платті і червоної помадою і супер серйозного, ультра красивого чоловіка в класиці. Боні і Клайд наших днів.

На його обличчі грає ігрива посмішка, він дістає із карману чорну шовкову пов’язку, підходить до мене ззаду. Серце уходить вниз, я вперто намагаюся зберігати спокій. Він зав’язує мені очі. я нічого не бачу крізь тонку, чорну тканину складену в декілька разів. Що ж, інтригуюче, початок мені подобається.

Чую як Юра натискає номер поверху, ліфт рушає.

Я посміхаюся сама собі, в очікувані чогось особливого. Ми мовчимо, що більше накаляє атмосферу очікування.

Ліфт зупиняється, Юра бере мене під лікоть, допомагає мені вийти. Через декілька метрів ми зупиняємося, я чую звук дверного замка, відкриття дверей.

Знову йдемо. По звуках кроків чую, що ми йдемо по паркету. Я хочу запитати де ми, але не смію відкрити таємницю раніше потрібного часу. Чую як перед мною знову відкриваються двері, легкий вітер підхоплює моє волосся.

Юра стає ззаду, кладе руки мені на талію, прижимає до себе. Я відчуваю його гаряче тіло. Моє серце відбиває скажений ритм, груди сильно здіймаються від важкого дихання.

Юра акуратно знімає пов’язку. Я прищурююсь, потираю очі і затамовую подих – переді мною відкривається приголомшлений вид на нічний Кременчук. Звивистий Дніпро, місяць повня і мільйони зірок, ми на даху! Я сплескую долонями від краси.

Навколо великі квітучі кімнатні квіти у високих вазонах. Біля самої скляної огорожі диван із кольоровими подушками застелений коричневою ковдрою.

По середині тераси стоїть круглий плетений столик і два крісла. Запалені свічі, шампанське «Bollinger», страви накриті срібними кришками.

Це все для мене? Сльози наповнюють очі.

Обертаюся до Юри, він очікувально дивиться на мене. Я йду до нього в обійми і рюмсаю йому в груди.

- Марго, - він гладить мене по голові, - що таке?

Мені так хочеться крикнути на весь Кременчук, на весь світ: «Де ти був? Де ти був раніше?»

- Маленька, чого ти плачеш? – стурбовано запитує Юра, бере мене за плечі і зазирає в очі.

- З тобою все як в казці, - відповідаю крізь сльози.

Він збентежено вдивляється в моє обличчя.

- Не відпускай мене, - шепочу я.

- Ніколи, чуєш. Ніколи, - Юра ніжно цілує моє обличчя де тільки-но були сльози, я пригортаюсь до його грудей, вдихаю його рідний аромат. Заплющую очі і мені так добре, спокійно. В його обіймах, як вдома…

Він лагідно гладить мене по спині, я заспокоююсь.

- Все, - я утираю сльози і посміхаюся, - все добре.

Юра лагідно бере мене за руку, підводить до столу, відсовує стілець, я сідаю. Він знімає кришки з блюд. Аромат запеченого лосося з медом та гірчицею навіюють апетит. Салат з вугрем, грецький салат з оливками, десерт «Танцююча троянда» доповнюю розкішний стіл.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше