XXIV розділ

Ми виїхали з Кременчука близько четвертої дня, але ось уже півгодини стоїмо в заторі через дорожні роботи.

Не знаю чим зайнятися, бо музика вже набридла. Я вмикаю Айфон і гортаю стрічку актуальних полтавських новин: чергове засідання депутатів обласної ради, оновлений склад футбольної клубу «Ворскла», змінення кадрової політики газети «Полтавський кур’єр». Що? Ось за цю статтю я зачіпаюсь, яку швидко окидаю оком.

- Ти чув про «Полтавський кур’єр»? – запитую я у Юри. – В новинах, написано, що газета «Полтавський кур’єр» провела кадрову чистку і отримала нового головного редактора. І від листопада місяця газета матиме інший формат.

- Угу, чув, - коротко відповідає Юра не відриваючи очей від регулювальника, чекаючи коли нам нададуть право виїхати на реверсивну смугу. – Ти не рада? – він повертається до мене.

- Я? – дивуюся запитанню.

- Тобі ж не сподобалася стаття, яку вони написали. Більше не писатимуть.

Я замираю.

- Невже це ти наказав їх розформувати?

Дєрімов переводить на мене спокійний невимушений погляд. Мої очі від подиву розширяються, здивуванню немає меж.

- Не забивай собі цим голівоньку, - Юра посміхається мені і знову переводить очі на регулювальника.

Чорт забирай, та цей чоловік зітре всіх і вся на попіл хто тільки проявить до мене не повагу. Я не знаю радіти цьому чи засмучуватися.

«Оце мужик!» - стверджувально хитає головою лемур в бандані з черепами закинувши ногу байк, «Так і треба.»

Святкування татового дня народження в 7 годин вечора. Ми зупиняємося біля двору в 7:20. Чортів ремонт! Доріг немає, за те як талановито показують як же часто і старанно їх роблять.

Коли ми заходимо в вітальню, всі гості: татові друзі, колеги, Ігореві батьки і самі сестра зі своїм чоловіком Ігорем вже давно за столом. Сказати, що побачивши Дєрімова всі присутні здивувалися, це означає не сказати нічого.

Тато садить нас поближче до себе, навпроти Олі з Ігоря. Вікуся у Олі на руках п’є з пляшечки молоко. Як я давно бачила свою маленьку племінничку, якій вже скоро рік, перша її велика дата.

Я бачу як мама хвилюється перед гостями аби все було так як треба. Тато знайомить Юру з гостями свята, всім за честь особисто познайомитися з Кременчуцьким магнатом. І як так вийшло, що цей магнат – щастя всього мого життя?

Ми даруємо татові рибацький набір в кейсі із бука: 6 шампурів із бронзи зроблених у вигляді щуки литим способом. Робоча сторона шампура вилита із нержавіючої сталі, що не гнеться від ваги м’яса і не піддається корозії. В цей набір також входять ніж для зняття м’яса та 6 бронзових чарок з середини покритих булатом, виконаних в вигляді голови риби з відкритою щелепою, а також ми окремо даруємо татові японський спінінг і елітний французький коньяк «Hennessy Paradis Imperial».

 Ох, краще б я не знала скільки коштує все це добро. Тато приголомшлений подарунками. А як інакше? Юра добре розбирається в дорогому і якісному відпочинку.

Ми сідаємо за стіл, я накладаю в тарілки нам з Юрою страви. Всі з неабиякою цікавістю дивляться на нас. Напевно, будь цей день народження на два місяці раніше, в мене б вже тричі впала вилка під стіл, декілька разів я похлинулася соком, а розрізаючи м’ясо, я обов’язково вивернула із тарілки салат та перекинула соус. Та минуло вже стільки часу і я звикла до зацікавлених поглядів і навчилася їх не помічати.

Тато просить Юру сказати декілька привітальних слів. Ну, все, ви зрозуміли хто сьогодні зірка свята…

Я не знаю де Юра навчився так красномовно говорити і як йому вдається нічим не видавати своє хвилювання, але ми всі затамувавши подих слухаємо красивий, гідний Юриного статусу тост, цокаємося і п’ємо за тата.

Всім присутнім неабияк кортить запитати як же ми з Юрою познайомилися. Але ніхто не осмілюється задати таке особисте запитання в присутності величного і манерного Дєрімова, мого Дєрімова.

- Маргусік, це ж ти четвертокурсниця. Скільки тобі ще залишилося вчитися? – запитує моя хрещена.

- В червні вже захищатиму диплом, - відповідаю я.

- Господи, як час летить.

- Та не те слово, - хитає головою мама.

До одинадцятої вечора гомін не замовкає в нашім домі. Всі діляться веселими спогадами, підіймають тости за іменинника. І звісно, які ж посиденьки без спогадів батьків про найкаверзніші витівки своїх «золотих діточок». Що Олі? Вони з Ігорем вже стільки років одружені і він сам може переказати кумедні історії про нас з сестрою. А от Юра ще цього всього не чув. А татові наче обов’язково згадувати як я колупала ножицями в стіні дірку, щоб дивитися в кімнату до Олі, але дійшовши до цегли не змогла втілити в життя свій наполеонівський план. Або як я до 13-ти років кожного літа будувала халабуди на горіхі і брала без дозволу з батькового гаражу гвіздки та молоток, щоб прибивати дощечки. Ох, давно я не була на таких дружніх, сімейних посиденьках.

Всі присутні намагаються знайти з Юрою спільні теми. Не кожного дня сидиш за одним столом з генеральним директором. До того ж збулася мрія Олі: побачити Дєрімова в живу.

Мені не аби як приємно, що оцей супер владний, очманіти який красивий і ой-йо-йой який небезпечний чоловік поруч – це самі мій чоловік, який ладен ЗАРАДИ МЕНЕ звернути гори.

Краєм ока я спостерігаю за Юрою. Чорт, як же так можна?! Я знаю всіх присутніх стільки років, усім цим дядям і тьотям далеко за сорок, але схоже серед усіх присутніх не хвилюється один тільки 29-ти літній Дєрімов.

Мама розповідає присутнім жінкам власний рецепт бананового чізкейку, чоловіки виходять на вулицю перекурить. Оля підсідає до мене ближче, нахиляється і шепоче на вухо:

- І звідки в тебе стільки було витримки, сестра? Юра з тебе пилинки здуває. Ви наче створені один для одного.

Я просто розпливаюсь в щасливій посмішці.

- Можливо хоч тепер ти частіше слухатимеш свою сестру, - з легким докором підмічає Оля.