VI

Коли Злата від’єдналася наступного разу, то в першу чергу завітала у спальню до батьків. Вона намагалася згадати, скільки років тому бачила їхні справжні тіла. Батьки лежали у своїх зручних кріслах, перебуваючи у віртуальному Всесвіті на роботі, і навіть не здогадувалися, що зараз рідна донька зі сльозами на очах оглядала їхні зморшкуваті обличчя. У цей момент Златі було найважче. Вперше її так боляче прибило до реальності, від якої знову закортіло сховатися. Та тепер, коли вона це побачила, буде важко удати, немов нічого не сталося. Якби можна було повернути час, дівчина б не увійшла у спальню. А тепер в її голові крутитиметься ще й змучений віртуальністю вигляд батьків.

Тоді Злата почала шукати по усіх полицях старі фотоальбоми своїх бабусь і дідусів, бо вони були останніми, хто хоч трохи ще жив у реальності. І от, зрештою, із величезної шафи їй на голову звалився товстезний альбом, повністю покритий пилом. Дівчина метушливо почала гортати сторінки, уважно роздивляючись фото, на яких родичі й, напевно, їх друзі щось святкували. Всі ці люди виглядали щасливими, що змусило кутики рота дівчини підійнятися. А на деяких світлинах навіть зазначався рік, тому, зробивши легкі розрахунки, дівчина впевнилася, що її предки таки жили набагато довше, ніж сучасні люди. Отже, Владислав мав рацію.

Увійшовши вдруге до приміщення захисників реальності, Злата підійшла до тих самих дверей. За ними юрба знову щось жваво обговорювала. Майбутня дизайнерка прислухалася і впізнала голос Влада, який звучав так, наче хлопець виправдовувався. Після цього всі замовкли. І от, нарешті, Злата відчинила двері, але на неї ніхто не звернув увагу, бо всі були повернуті до інтерактивної дошки, на якій гучно транслювалося відео.

Трагічний голос розповідав про життя, яке почало згасати на планеті Земля; про славні колишні часи, які вже давно закінчилися; про демографічну катастрофу і жахливе майбутнє, яке вже скоро мало настати.

Кожне висловлювання Злата боляче пропускала крізь себе. Тепер вона остаточно повірила у кінець світу, який все швидше наближався. Дівчина збагнула, що всього через декілька десятків років – людство вимре назавжди.

Вона ще раз обдивилася свої кістляві руки, а коли відео скінчилося,  голосно повідомила:

– Відеозапису не вистачає активного заклику, а в цілому, не так вже й погано. Можу трохи підправити текст, якщо дозволите.

Захисники реальності обернулися та огледіли незнайомку. Та найбільше із них витріщався Владислав.

Злата, соромлячись свого справжнього тіла, крадькома зазирнула в очі своєму хлопцеві.

– Її звати Злата, – голосно представив свою дівчину Влад із задоволеним обличчям. – Вона зможе нам допомогти.

Тоді підійшов і чуттєво обійняв свою Златку.

– Я думала, що ти мене не впізнаєш. Принаймні сподівалася на це, бо, як бачиш, виглядаю по-іншому, – тихо прошепотіла вона.

– Твої сірі очі мені подобаються не менше, ніж блакитні. Так навіть краще, бо тепер я знатиму тебе справжню.

Серце Злати почало пришвидшено битися. Щось їй підказувало, що вона зробила правильний вибір, але не тільки заради Влада. Дівчина обрала щось більше і суттєвіше, ніж просто почуття до однієї людини. Майбутня дизайнерка, яка ще була такою юною та простодушною, тепер була готовою боротися за майбутнє. Її свідомість за короткий час повністю перевернулася, з очей злетіла пелена ілюзій.

Вона подарувала усмішку коханому, а тоді звернулася до всіх присутніх:

– Про що мені ще варто довідатися, щоб стати однією з вас? Я залишаюсь у реальності!

У відповідь колектив одностайно зааплодував, бо не часто хтось повертався з віртуального Всесвіту. Тепер у рятівників людства було ще більше надії. Вони надали їй усі необхідні матеріали, з якими треба було впоратися до наступного дня, і Влад провів свою дівчину до окремої облаштованої кімнати для роботи.

– Я вірив, що ти все зрозумієш, – вдоволено сказав Владислав.

– Раніше я не уявляла, наскільки критичною є ситуація у світі. А хто всі ці люди?

– Майже усі захисники – хакери. Вони вже давно шукають можливість зламати віртуальність. Та одна їхня спроба вже закінчилася повним провалом і блокуванням їх особистостей у системі віртуальності. А я от тільки нещодавно приєднався до них, коли вони масово розсилали листи-запрошення на електронні скриньки. Спочатку прийшов через зацікавленість, а тоді зрозумів суть їх діянь. Та суттєвих результатів ті листи не дали: у кожному місті повернулося всього лише декілька осіб.

– То ви – не єдині?

– У нас всюди є штаб-квартири, де збираються такі як ми та обговорюють стратегії щодо повернення людей до реальності.

– Це відео також буде розіслане на скриньки?

– Ні, цього разу ми будемо діяти масштабніше. Хакери знайшли спосіб запустити до віртуального Всесвіту вірус, який всюди транслюватиме наш заклик повернутися. А поки кіберполіція знайде спосіб знищити цей вірус і запустить антивірус, то кожен встигне декілька разів передивиться наше відео.

– Хмм… Непогано.

– Важливо достукатися на людей, пояснити їм наслідки такої залежності. Розумієш? Спробуй перетвори ці статистичні факти на історію про сумне майбутнє, яка торкнеться серця кожного жителя. Ми всі надзвичайно сподіваємося на тебе, Злато.

Владислав говорив цілковито щиро і зворушливо, бо був не якимось твердолобим спортсменом, як деякі хлопці з його баскетбольної команди. Розум та відвага були тим, за що вона його покохала.

– А коли закінчиш із відеоматеріалом – повертайся у віртуальність, – наостанок сказав Влад і палко поцілував.

– Більше не хочеться повертатися.

– Отак несподівано зникнути – не найкраща ідея. У тебе скоро іспити, а ще батьки хвилюватимуться. Та вже завтра ми знову зустрінемося у цій штаб-квартирі.

Злата помахала головою та сконцентрувалася на своїй роботі. Бо ж тепер у неї була благородна мета.