Розділ 6

Макс

— Ей, фанатко! — гукнув я, коли виглянув з вікна.

Помітив, що Ада закотила очі та відкинулася від свого автомобіля. Дівчина швидко поправила своє волосся та на декілька кроків підійшла ближче до будинку, склавши руки на грудях. Одну ногу вона відвела вбік, відкриваючи вигляд на свої довгі ноги. Подумав би, що вона знову намагається звабити мене, але після нашого невдалого поцілунку, сумніваюся, що її це цікавить. Збрешу, якщо скажу, що мене це не зачепило. Ще ніхто раніше не казав, що мої поцілунки — огидні.

— Я не твоя фанатка! — прошипіла вона. — Вилазь уже зі своєї нори!

Я похитав головою, стримуючи усмішку. Ця Ада хоч і дратує мене до нестями, але інколи вона дуже кумедна.

— Я зайнятий, тому буде краще, якщо ти зайдеш до мене.

— До тебе? — вражено перепитала вона. — Чорта з два! Після останнього свого візиту, я поклялася, що кроку не зроблю в сторону твого будинку. Дякую, Максе, але мені не хочеться знову ночувати у відділку.

— Сьогодні ніякої поліції, — сказав я, піднявши обидві руки. — Даю слово.

— Я не довіряю тобі, але... Обіцяєш?

— Обіцяю!

Я помітив, що вона таки попрямувала до дверей. Ми домовилися зустрітися перед вечерею з моєю матір'ю, яка має відбутися уже завтра. Було багато речей, яких Ада не знала про мене, а це було б нам не на руку. Не хочеться, щоб мама помітила, що Ада — моя несправжня дівчина. Я почув тихі кроки та цокання підборів за дверима. Мої руки знайшли ганчірку, щоб витерти пальці від фарби. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Сам же повернувся до мольберта, розглядаючи пейзаж золотої осені, яким був зайнятий останніх декілька днів. Відверто кажучи, мені більше подобалося малювати щось сучасніше, або ж портрети. Тільки той золотий Ланос так довго стояв перед моїми вікнами, що я таки вліпив його у цей пейзаж.

— Отакої! — голосно сказала Ада, витріщившись на картину. — Ти намалював мій автомобіль?

— Я намалював свій вигляд з вікна, — відповів я.

— Але там мій автомобіль!

Я подивився на дівчину, що зупинилася біля мене. Вона трохи схилила голову, розглядаючи картину на полотні.

— Так, це твій автомобіль, Адо. І намалював я його через те, що він уже два тижні день у день стоїть у дворі під моїми вікнами.

— Як чудово, що він надихнув тебе на таку... — Ада намагалася підібрати слова.

— Не подобається? — спитав я, піднявши одну брову.

— Непогано, — відповіла вона, силувано усміхнувшись, — здається.

— Вау! Мало того, що тобі не подобаються мої поцілунки, то ще й картини не до вподоби.

— Я не дуже тямлю в мистецтві, — буркнула Ада.

Дівчина почала знімати своє пальто. Вона витягнула щось з кишені, а тоді кинула його стілець. Ада поклала свій телефон на стіл з фарбами, а тоді застрибнула на нього. Помітив у її руках чупа-чупс. Вона швидко розкрила його та всунула собі в рот.

— Як ти можеш не тямити в мистецтві, якщо працюєш в галереї? — здивувався я.

— Це просто робота, — відповіла вона і знизала плечима. — Три роки тому мамина подруга взяла мене на роботу, а я й погодилася, щоб мати гроші. На той час я була студенткою.

— І на кого ти вчилася?

— Ти не повіриш! — Ада засміялася. — Батьки впихнули мене в медичний. Я вчилася на медсестру, але в останній рік забрала документи.

— Ти? Медсестра?

— Без диплома, — уточнила дівчина. — Я не закінчила.

— Чому? — поцікавився я, хоча мені по суті мало бути байдуже.

— Бо мені це не подобалося. До того ж у той час у мене були проблеми в особистому житті. Депресія, коротко кажучи.

Вона скривилася, розмахуючи руками. Попри свою холодну сторону, вона була дуже емоційною. А ще у неї яскраво виражена міміка, що дозволяло легко читати її.

— Ти була б з тих медсестер, що одразу ж відправляють на той світ, — пробурмотів я.

Вона засміялася і раптом почала голосно кашляти. Я вже і забув про той чупа-чупс в її роті. Я підійшов до неї та легко постукав їй по спині. Вона, здається, нарешті перестала кашляти.

— Все нормально? — спитав я, розглядаючи її обличчя.

— Так! — Ада кивнула головою.

Я забрав свою руку від її спини. Якось навіть холодно стало в цю мить. Тканина її чорного гольфа була дуже приємною. Мій погляд зупинився на її тонкій шиї, а потім піднявся до обличчя дівчини. Вона сиділа боком до мене, тож мені відкривався чудовий вигляд на її профіль. Дивно, але він був надзвичайним. Руки засвербіли, бо захотілося вивести на полотні ці виразні контури її підборіддя, пухких губ, кирпатого носика та маленького чола. У профілі вона справді неймовірна. Я згадав, як колись давно захоплювався скульптурою. Її обличчя — справжній скарб не лише для художника, але і для скульптора. Вона повернула голову в мою сторону, дивлячись своїми світло-карими очима просто на мене. Її густі чорні брови насупилися, а вона так міцно стиснула пальцями паличку від чупа-чупсу, що здавалося, ніби зламає її зараз. Вона швидко покрутила льодяник у роті, а тоді спитала:

— Чому ти так дивишся на мене?

— У тебе дивовижний профіль, — чесно сказав я та потягнувся руками до палітри для змішування фарб.

Я витиснув на неї трохи жовтої, помаранчевої, коричневої та червоної фарби. Ада весь цей час зацікавлено спостерігала за мною. Вона нахилилася трохи ближче. Таким чином наші обличчя були майже на одному рівні.

— Ти збираєшся малювати мене? — спитала вона, глянувши мені в очі.

— А ти хочеш бути моєю моделлю?

— Не знаю. Мені здається, що я не підходжу.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився я.

Не розумію, чому ми взагалі говоримо так нормально? Це було дивно. Я схопив палітру та підійшов до мольберта з картиною. Осінній пейзаж ще не був повністю завершений. Треба виправити деякі неточності.

— Мені здається, що я не достатньо красива, — сказала Ада, чим дуже сильно здивувала мене.

— Я так не думаю.

— А як думаєш?

Я мигцем глянув на неї. Вона все ще сиділа на столі з тим льодяником у роті та махала ногами, наче маленька дитина. Вона здавалася милою, хоча насправді не була такою. Її темне волосся прямими пасмами спадало вниз. Воно було середньої довжини, але достатньо густе — красиве.

— Ти гарна, — без вагань сказав я. — Це факт, який ти все ж повинна прийняти.

— Для чого мені це приймати?

— Для своєї самооцінки. В тебе вона дуже занижена. Хто в цьому винен?

— Ем, я?

— Ні. — Я похитав головою, а тоді уточнив: — Хто змусив тебе так сильно розчаруватися у собі?

— О! — Ада задумано відвела погляд у вікно. Мабуть, вона вагалася, чи варто розповідати мені. — Мій колишній. Я з ним довгий час була разом, а потім він кинув мене заради моєї далекої родички.

— Коли це сталося?

— Десь два роки тому. З того часу в мене не було хлопця, бо я довгий час перебувала в депресії, не підпускала нікого до себе. Якщо чесно, після такого болючого досвіду мені не хочеться стосунків зовсім.

— Розумію, — пробурмотів я.

— А у тебе що? — спитала у мене Ада.

— Нічого. Просто я не створений для стосунків. Мені не хочеться цих зобов'язань, бо я звик жити для себе. З творчими людьми інколи важко порозумітися, а я творчий, Адо. У мене мистецтво у крові, а бажання свободи тече у жилах. Я не можу бути прив'язаний до когось.

— Ти ніколи й не був, — тихо сказала вона.

Я глянув на Аду, зустрічаючись поглядом з її очима. Вона мала рацію. Я ніколи не закохувався й уявлення не маю, що це таке. Вона була. Ада кохала того свого колишнього, якщо так важко пережила те розставання. Мені б не хотілося впадати в депресію та стати таким самим, як вона.

— Куди краще фіктивні стосунки, чи не так? — спитав я, підморгнувши Аді.

Вона закотила очі та зістрибнула зі столу. Дівчина підійшла ближче до мене та витягнула з рота чупа-чупс.

— Звісно, коханий, — сказала вона. — Мені тепер тебе так називати?

— Не обов'язково, — пробурмотів я. — Мама знає, що я не люблю ці всякі романтичні штучки.

— Ти щось взагалі любиш, окрім цих твоїх картин?

— Ем... — я вдав, що задумався. — Ні.

Вона знову закотила очі та підійшла впритул до мене. Я не зрозумів, як вийшло так, що Ада всунула свій льодяник мені в рот. І, що дуже дивно, я прийняв це.

— М-м-м-м, вишневий, — зауважив я, куштуючи.

— Мене! — раптом сказала Ада, охопивши моє обличчя своїми руками. — Ти любиш мене.

— Оу! Ну, про це ще трохи рано говорити.

— Ти ж хочеш, щоб твоя мама повірила тобі? — спитала вона, уважно розглядаючи моє обличчя. Я кивнув головою. — Вона не зробить цього, якщо ти будеш дивитися на мене так байдуже. Мені потрібен твій ніжний погляд.

— Ніжний? — перепитав я, насупившись. — Я далекий від ніжності.

— Це так дивно, — тихо прошепотіла дівчина. — Мені здавалося, що такі хлопці не можуть бути настільки захоплені мистецтвом.

— Такі хлопці?

— Розслабся! — наказала Ада, ігноруючи моє запитання. Вона раптом легко провела своїми пальцями по моїх щоках. — Не хмурся так сильно. Уяви, що я — те, що ти любиш найбільше. Картина! Я — твоя картина.

Мій погляд зупинився на рисах її обличчя. Вона справді була красивою настільки, що цілком могла стати моєю картиною. Я уявив, як би виводив її обличчя олівцем на папері. Ці густі брови, довгі вії, проникливі очі кольору бурштину. Мій погляд знову зупинився на її губах, а в пам'яті сплив момент, якими вони були м'якими, коли я цілував її. Дідько! Мені справді хотілося намалювати цю божевільну дівчину.

— Молодець! — Ада забрала свої руки та почала легко штовхати пальцями у мій живіт. Я одразу ж напружив м'язи, а вона вражено ахнула. — Ох, ти обережніше з цим! Може, мені раптом захочеться заглянути тобі під футболку?

Вона підморгнула мені, а тоді підійшла до стільця. Дівчина схопила своє пальто і взялася надівати його.

— Що ми скажемо твоїй мамі? — поцікавилася вона.

— Що я завітав до вашої галереї та закохався в тебе з першого погляду, — запропонував я такий варіант.

— Це дуже правдоподібно! — Ада закивала головою. — У мене неможливо не закохатися.

— Ого! — здивувався я та усміхнувся. — Ти всього лише годину зі мною, а твоя самооцінка вже піднялася.

Вона знизала плечима та закинула свою сумочку собі на плече.

— І де ми зустрінемося?

— Я заїду за тобою завтра.

— У тебе є автомобіль? — голосно спитала Ада так, наче її це здивувало.

— Я ж не в Архейській ері живу, — буркнув я. — Залиш мені свій номер телефону та адресу.

— То тепер уже ти будеш переслідувати мене?

Я глянув на неї, піднявши одну брову. В моїх планах не було перетворюватися на сталкера. Вона схопила олівець, що лежав на столі та швидко нашкрябала щось на клаптику аркуша.

— Чао, коханий! — сказала вона, махнувши рукою на прощання.

— Не називай мене так! — обурився я. — І вдягни щось світле. Помітив, що ти любиш чорний, але моя мама сприймає лише пастельні кольори.

Вона вкотре закотила очі та вийшла з мого будинку, залишаючи мене стояти з тим дурним чупа-чупсом у роті.

У той самий день я забрав свій автомобіль, що був у гаражі матері. Довелося ще деякий час слухати її невдоволення через те, що Марта тоді образилася, коли побачила мене з Адою.

Увечері наступного дня я приділив собі більше часу, ніж зазвичай. Мені хотілося мати більш-менш охайний вигляд, тому я вдягнув сірі класичні штани та білу сорочку. Це був не зовсім мій стиль, але мені, здається, личило. Я накинув зверху пальто темно-сірого кольору та поспішив до свого автомобіля. На тому клаптику паперу була адреса Ади, тож я поїхав туди. Вже біля під'їзду я зателефонував їй, повідомляючи, що чекаю на неї. Вона сказала, що вийде через дві хвилини, але минуло вже десять. Я починав злитися, адже мене дратували запізнення. А якщо вона вирішила підставити мене? Ні. Ада б цього не зробила. Я вже налаштувався на те, щоб насварити на неї, як усе вилетіло з голови в той момент, коли вона вийшла з під'їзду. Якщо до цього часу я вважав її красивою, то в цю мить вона здалася мені прекрасною.