Завдання на кохання

Розділ 8

Макс

Мій погляд зупинився на красивій стрункій брюнетці, що вийшла з під'їзду. Це була вона — Ада... Вчорашня вечеря з моєю матір'ю залишила не надто приємний осад. Я міг би змиритися з цією розмовою, якби ми були в цей момент наодинці, але не тоді, коли поряд сиділа моя нібито дівчина. Упевнений, що їй неприємно було слухати, коли моя мама поливала її брудом, переконуючи, що дівчина використовує мене. Фактично, ми обоє використовували одне одного.

— Привіт, — сказала вона своїм дзвінким голосом, коли сіла в мій автомобіль. — У тебе класна тачка.

— Краща, аніж твоя? — поцікавився я, глянувши на неї.

— Це ж очевидно! — Ада закотила очі. — У мене старенька автівка моєї покійної бабусі. Це не дуже круто, якщо чесно.

— О, а я думав, що ти сама придбала собі ту машину через її золотистий колір!

— Я схожа на ту, що любить такі кольори?

Мій погляд пройшовся по ній, зупиняючись на чорній спідниці, що виднілася з-під такого ж пальта. І так, колготки у неї теж були чорні. На мить я задумався про те, якого кольору на ній зараз білизна, але, мабуть, це було і так зрозуміло.

— Чому ти постійно вдягаєш чорний? — спитав я, зупинивши погляд на її колінах.

— Ти маєш щось проти чорного? Це ідеальний колір, Максе!

— Його не так легко отримати при змішуванні фарб, — зауважив я.

Ада чомусь надто уважно подивилася на мене своїми карими очима. Вони не були сильно темними, а з легким зеленим і трохи золотистим відтінками. Важко зрозуміти, але це щось схоже на горіховий.

— У яких кольорах ти б намалював мене? — спитала вона, а її губи розтягнулися в чомусь схожому на усмішку.

— Я б намалював тебе кавою, — відповів я.

Вона здивовано підняла обидві брови, а тоді тихо сказала:

— Я люблю каву.

— Впевнений, що тобі б дуже хотілося, щоб я намалював тебе, але я не збираюся цього робити.

Ада тихо хмикнула, спершись до спинки сидіння. Вона склала руки на грудях, втупивши погляд у лобове скло. І хоч я сказав їй, що у мене нема в планах малювати її, сам дуже сильно сумнівався у цьому. Але їй цього знати не треба. І поки вона невдоволено дивилася перед собою, я завів автомобіль та рушив з місця. Сьогодні ми розберемося з тією виставкою, і вже зовсім скоро я нарешті повернуся додому в рідний Рим. Вже страшенно скучив за звичайними прогулянками старими вуличками міста.

— І коли ти плануєш повертатися? — поцікавилася Ада, глянувши на мене.

— Одразу ж після виставки, — відповів я. — Сподіваюся, що це буде скоро.

— Максимум місяць. Головне, щоб твої картини привезли якнайшвидше. Ти сам збираєшся це робити?

— Цим займеться мій хороший друг.

— Добре.

— Я сподіваюся, що у вас нормальна галерея. Не хотілося б, щоб мої картини прикрашали якусь нору, — пробурмотів я, помітивши, що Ада вкотре закотила очі. — Що? Що не так? Чому ти постійно очі закочуєш?

— А тобі яке діло до цього? — обурилася вона, розмахуючи руками перед своїм обличчям. — Це мої очі! Що хочу, те і роблю з ними, зрозуміло?

Вона знову сіла у звичне для неї положення, спершись до спинки сидіння. Здавалося, ніби я дратував її, хоча особливо нічого й не казав. Мене справді хвилював вигляд тієї галереї. Це місто не дуже славиться любов'ю до мистецтва.

— Це тут? — спитав я, коли зупинився одразу ж біля центру міста.

Я виглянув з вікна, розглядаючи невеличкі будівлі: магазини, кав'ярні та ресторани, перукарні, але аж ніяк не виставки. І поки я задумано дивився у вікно, Ада вже встигла вийти з автомобіля. Я поспішив за нею. На вулиці було трохи прохолодно, тому дівчина обійняла себе обома руками, щоб зігрітися. Це її пальто було надто тонким. До того ж вітер був настільки сильним, що коричневі пасма її волосся розліталися в різні сторони.

— Ходімо швидше! — голосно сказала Ада. — Інна вже зачекалася на нас.

Вона впевнена покрокувала вперед, а я ж ішов одразу ж біля неї. Ми пройшлися трохи нижче, а тоді повернули за рогом. Я відразу ж помітив на одному з будинків кольорову вивіску в синіх відтінках з невеличким надписом. Легко було здогадатися, що галерея саме тут. Ада зупинилася біля великих скляних дверей і подивилася на мене.

— Ми прийшли у місце моїх страждань, — сказала вона.

— Чому страждань? — поцікавився я. — Мені здавалося, що у галереї легко працювати.

— Будь-яка робота несе за собою страждання, — буркнула дівчина. — Це завжди так. Робота не може приносити задоволення.

— Інколи може. У мене, наприклад. Малювання це не тільки моє захоплення, але і робота, мій спосіб заробітку. І мені це подобається.

— Значить, ти працюєш заради грошей, а не власного задоволення.

— Що? Ні!

Я насупився, бо навіть не зрозумів, як вона встигла зробити такий висновок. Ада потягнула ручку дверей на себе, відчиняючи їх. Вона першою увійшла всередину, а я зайшов за нею. Ми йшли вузьким коридором, а з обох сторін було два великих зали. Я встиг заглянути туди, щоб подивитися. Стіни та стеля були в білому кольорі, а от паркет — чорний. Базовий варіант ремонту для галерей, але не так погано, як я очікував. Виглядало все доволі сучасно і в стилі мінімалізму. Мені це подобалося.

— Максе! — тихо прошипіла Ада попереду мене. — Ходи сюди.

Вона стояла біля якихось дверей. Мабуть, саме там був кабінет її начальниці. І коли я підійшов до неї, то дівчина постукала у двері, а тоді заглянула всередину. Вона відкрила двері ширше й увійшла до кабінету.

— Добрий день! — привіталася до нас висока блондинка з бездоганним макіяжем. — Надзвичайно приємно бачити вас, Максе, у нашій скромній місцині, яку зовсім скоро прикрасять ваші прекрасні роботи.

На її обличчі була така широка усмішка, що я вже уявив, як сильно болітимуть її щоки. Я легко усміхнувся їй та кивнув головою, вітаючись. Мій погляд зупинився на яскравих салатових стінах. Колір був аж занадто насиченим. Очима я знайшов Аду, що стояла неподалік та силувано усміхалася. Їй таки було некомфортно тут. Напевно, вона мала рацію, коли говорила, що її не приваблює мистецтво.

— Ох, я ж не представилася! — голосно сказала жінка та дещо знервовано засміялася. Вона простягнула мені свою руку. — Інна.

— Макс, — мовив я, потиснувши її долоню, — але ви вже і так знаєте про мене все.

— Впевнена, що не все. — Інна знову засміялася. Вона махнула рукою на невеликий диванчик. — Сідайте!

Я глянув на Аду, що продовжувала непорушно стояти на місці. Легко поклавши свою руку на її спину, я штовхнув дівчину вперед. Вона з нерозумінням подивилася на мене, але все ж послухалася та дозволила мені провести її до диванчика, на який ми опустилися вдвох. Він був маленьким, тому нам мало б бути тісно, але це далеко не так. Мені було комфортно з нею, що дуже дивно. Інна поставила переді мною чашку з кавою та якісь солодощі. Я помітив, що для Ади не було нічого. Вона говорила, що любить каву, тому я підсунув свою чашку до неї. Вона підняла на мене свій здивований погляд, але одразу ж відвела його. Інна прочистила горло, змушуючи мене звернути на неї увагу.

— Думаю, що нам потрібно вирішити з тематикою виставки, — почала вона, — а також треба визначитися з датою, зробити оголошення, зайнятися рекламою. Якому алкоголю ви надаєте перевагу? Можливо, мартіні? На наших виставках часто п'ють його.

Краєм ока я помітив, що Ада трохи скривилася. Мабуть, це був далеко не улюблений її напій.

— Шампанське, — відповів я. — Нехай будуть келихи з шампанським.

— Так, звісно, — Інна спробувала усміхнутися. — Коли ви зможете привезти свої картини?

— До кінця наступного тижня вони вже будуть тут. Пропоную зробити виставку на тему чорно-білого мистецтва. У мене є багато картин, що підійдуть для цього. До того ж мені здається, що це чудово впишеться в інтер'єр вашої галереї.

— Чудово! Це буде неймовірно.

Інна радісно плеснула в долоні та підвелася з диванчика. Вона провела мене до зал, щоб ми обрали ту, яка підійде краще. У кінцевому результаті ми вирішили, що використаємо обидві зали, аби не було великого скупчення людей в одній з них. Не хотілося, щоб люди втомлювали одне одного присутністю. Ті, хто справді люблять мистецтво, можуть довго розглядати одну картину. Після того, як ми домовилися про все та обмінялися телефонами, я попрямував до виходу, але зупинився в очікуванні Ади. Вона про щось говорила зі своєю начальницею. Мабуть, та давала їй якісь вказівки.

Коли дівчина повернулася до мене, то я одразу ж відчинив двері, щоб вона вийшла на вулицю першою. Ада спустилася сходами на тротуар і зупинилася, засунувши руки в кишені пальта. Я став навпроти неї.

— Ти не йдеш?

— У мене тепер є робота. — Ада кивнула головою в сторону галереї. — Сьогодні тут залишуся. Завтра, мабуть, теж. Через тебе у мене з'явилося багато роботи.

— Я думав, що твоя робота — це переслідувати мене, — зауважив я і помітив, що дівчина легенько усміхнулася. — І це хіба не те, чого ти хотіла?

— Це те, заради чого я переслідувала тебе.

— І коли ми тепер зустрінемося?

Її погляд зустрівся з моїм на декілька секунд. Вона знизала плечима, а тоді схилила голову вбік.

— Ти хочеш запросити мене на побачення? — Ада хитро посміхнулася. — Не впевнена, що хочу зустрічатися з тобою ще хоч колись. Мені вистачило тебе за останні два тижні сповна.

— А ти вмієш говорити приємні слова, — пробурмотів я з відкритим сарказмом. — Я справді вражений. Ну, тоді побачимося вже на виставці.

— Так.

Вона замовкла, а між нами з'явилася якась дивна тиша та напруга. Ада відірвала свій погляд від моїх очей і подивилася вбік. Я уже зібрався йти геть, як вона раптом схопила мене за комірець пальта.

— Що ти...

Я не встиг договорити, бо дівчина схвильовано подивилася на мене. Вираз її обличчя змінювався за секунди, тому неможливо було хоч щось прочитати, щоб зрозуміти те, що відбувається.

— Поцілуй мене! — раптом сказала вона.

Я подумав, що вона жартує, тому голосно засміявся. Ада сильно вдарила мене в плече, змушуючи заспокоїтися. Я уважно подивився на неї, примруживши очі. На моєму обличчі з'явилася задоволена усмішка.

— Я так і знав, що ти тоді збрехала, — впевнено сказав я. — Тобі таки сподобався той наш поцілунок, якщо ти так раптово вирішила повторити його. Чи це на прощання?

Я помітив, що вона скривилася і знову закотила свої очі. Ада сильніше стиснула пальцями комірець.

— Заткнися нарешті й поцілуй мене! — почала вона вимагати.

— Навіщо мені це робити? Тобі ж не подобалося зі мною.

— Господи, який же ти неможливий!

Вона раптом піднялася навшпиньки та поцілувала мене, охопивши моє обличчя своїми руками. Я завмер у ступорі, бо не очікував цього. Думав, що вона жартує, але ж ні! Ада по-справжньому поцілувала мене, хоча і раніше казала, що їй мій поцілунок був огидним. Так і знав, що вона обманула мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше